Гончарство в темряві

04/08/2025

Відчуй. Твори. Живи.

Втрата зору — не вирок. І наші випускники доводять це, адже їм вдалося віднайти для себе нові орієнтири та новий шлях.

Проєкт «Гончарства в темряві» реалізує ГО «Центр соціально-інклюзивного партнерства» в співпраці з артпростором «ЕтноЧари» в межах проєкту «Посилене партнерство для сталого відновлення» (EPSR), що фінансується урядом Швеції через Шведське агентство з міжнародної співпраці та розвитку (Sida) та виконується Програмою розвитку ООН (ПРООН) в Україні.

#інклюзія #реабілітація #гончарство #можливості

Центр соціально - інклюзивного партнерства
Державна установа "Центр комплексної реабілітації "Поділля"
Артпростір "ЕтноЧари"
Департамент маркетингу міста та туризму
Офіс туризму Вінниці
UNDP Ukraine / ПРООН в Україні

01/08/2025

У Вінниці проходить реабілітацію та відновлюється після поранення Сергій Райлян, ветеран ЗСУ, який втратив на фронту обидві ноги та зір. Його історія - у матеріалі ....

31/07/2025

Завершився другий етап «Гончарства в темряві» — унікального проєкту, що відкриває нові можливості для ветеранів, які втратили зір.

Олег з Одеси, Микола з Чернівеччини, Антон зі Львова, Сергій з Києва та Назар зі Львівщини повертаються додому з новими планами на майбутнє.

Бо для всіх учасників «Гончарства в темряві» — і першого, і другого етапу проєкту — це нова точка відліку.

Ще чекаємо на випал та глазурування частини виробів, що були зроблені під час курсу.

А готові вироби вже можна придбати на виставці, яка триватиме до 3 серпня і надалі в артпросторі «Етночари» особисто або онлайн, пишіть у дірект або телефонуйте: +380671437040.

Підписуйтеся на сторінку «Гончарства в темряві», бо далі — буде! Дізнавайтеся більше про наших незрячих гончарів, підтримайте їхні історії та обирайте для себе кераміку із сенсом.

🎯 Усі кошти, виручені від продажу виробів, будуть спрямовані нашим випускникам, щоб вони могли продовжити самостійну роботу з глиною.

Проєкт «Гончарство в темряві» реалізує ГО «Центр соціально-інклюзивного партнерства» у співпраці з артпростором «ЕтноЧари» в межах проєкту «Посилене партнерство для сталого відновлення» (EPSR), що фінансується урядом Швеції через Шведське агентство з міжнародної співпраці та розвитку (Sida) та виконується Програмою розвитку ООН (ПРООН) в Україні.

#інклюзія #реабілітація #гончарство #можливості

Центр соціально - інклюзивного партнерства
Державна установа "Центр комплексної реабілітації "Поділля"
Артпростір "ЕтноЧари"
Департамент маркетингу міста та туризму
Офіс туризму Вінниці
UNDP Ukraine / ПРООН в Україні

30/07/2025

29/07/2025

Він любить згадувати якого кольору буває небо та водойми, як виглядає сонячне світло і яких кольорів бувають квіти… Він попри все вірить, що колись зможе побачити красу навколишнього світу, адже прогрес медицини не стоїть на місці. І сам каже, що Бог його вберіг.

Микола Казюк — ветеран з Буковини та учасник проєкту «Гончарство в темряві».

Народився 1976 року у місті Сторожинець Чернівецької області. Мав велику сім’ю — їх було шестеро в батьків, а Микола був найстаршим.

Закінчивши школу — одразу почав працювати.

💬«Я мав вчитися, але мені не вийшло. Дуже далеко було добиратися. Тато казав, якщо не хочеш вчитися, то підеш на роботу. Так з 1993-го року я працював на пилорамі», — згадує Микола.

Пізніше, у 1994-1996 роках ніс строкову службу на Луганщині, потім повернувся на пилораму. Пізніше працював на лісопильному комбінаті у фанерному цеху, де виготовляли шпон з деревини. Потім — фрезерувальником на меблевій фабриці.

Був одружений, та перша дружина Олена померла у 2009 році.

Пізніше доля звела зі шкільним коханням — Тетяною, тож у 2013 році Микола знову одружився. Ось так у нього одразу з’явилося дві доньки — Ліза та Настя, а в 2014 у них з дружиною з’явилася спільна донька Валерія.

Микола з такою гордістю розповідає про своїх дівчат:

💬«Мої доньки мене люблять. І я їх дуже люблю. Лізу, Настю, Валерію. Лізі скоро виповниться 21 рік, вже працює і навчається на психолога — зараз вона адміністратор у великому магазині. Насті скоро 17, вона у мене художниця, мріє вчитися на дизайнера. Лєрі вже 11 років, вона перейшла до 5-го класу і також добре навчається».

У 2015 році, під час чергової хвилі Миколу мобілізували на службу в зону АТО.

💬«29 червня мене забрали. Півроку був на Яворівському полігоні. А потім мене забрали у бойовий батальйон. Я поїхав на Донбас, служив кухарем в артилеристів».
Після служби в АТО Микола до 2017 року працював фрезерувальником на меблевій фабриці, та вже у 2018-му, щоб забезпечити родину, змушений був поїхати на заробітки до Польщі.

Повернувшись у 2021 році в Україну, Микола вирішив підписати контракт на рік із ЗСУ, знову пішов служити на посаду кухаря на ППД на Франківщині.

Там і зустрів повномасштабне вторгнення:

💬«Нас у лютому 2022 зразу перекинули на Житомирщину, а за чотири місяці — на Донецький напрямок. Страшно було… Літаки, бомби, гради… Не так, як в АТО, набагато страшніше… Дуже жорстко…»

Як отримав поранення, Микола до кінця не пам’ятає, як і весь наступний місяць після того.

💬«У 2024 році, поблизу Нью-Йорка… Я щось зачепив лівою ногою. Це я пам’ятаю. І упав без тями. Дякую хлопцям, не покинули, витягли мене».

Про таких, як Микола кажуть «важкий трьохсотий»… Множинні травми призвели, зокрема, і до втрати зору.

Як Миколі розповіла дружина — спочатку він був у Дніпрі, потім у Києві, прикутий до ліжнка. Потім місяці лікування та реабілітація на Франківщині, далі — пересадка рогівки у клініці Філатова в Одесі:

💬«До того часу у мене не було реакції на світло, тепер є. Але праве око я втратив повністю. І все таки надіюся, що буду бачити.»

Після виписки з лікарні, Микола проходив реабілітацію в центрі «Трініті» в Києві. Там вчився орієнтуванню, працював з психологами, займався спортом, танцями, навіть скелелазінням. Саме там познайомився з Людмилою Дичко, керівницею ГО «Центр соціально-інклюзивного розвитку», вона й розповіла про проєкт «Гончарство в темряві».

З гончарством Микола раніше не стикався, каже, що лише по телевізору бачив, як це, і вважає дуже рідкісною професією. Зізнається, що гончарство йому подобається, хоча виходить не завжди. Він нервує, коли не вдається, але все одно не здається, каже: «Київ теж одразу не будувався». Він мріє про власну майстерню і продовжуватиме займатися гончарством.

Микола вважає, що йому по справжньому пощастило, каже, що народився у сорочці. А ще йому пощастило мати поряд безліч людей, які його підтримують: дружину, трьох доньок, сестру Олесю та її чоловіка Сергія, двоюрідного брата Петра — вони стали справжньою опорою. Він самостійно ходить до церкви, допомагає вдома по господарству, та дуже хоче бути корисним та самостійним.

💬«Підтримка — це найголовніше. Просто моральна… Цінуйте тих людей, хто вас цінує, і тих, які дають вам добро. Я знаю, що незрячі люди іноді стикаються з байдужістю, але вірю, що добрих людей більше, і вони завжди готові допомогти».

Сьогодні Микола Казюк є учасником проєкту «Гончарство в темряві», де він вчиться творити прекрасні речі руками, відчуваючи глину, її форму, тепло. Він відчуває та розуміє цінність кожного дотику, кожного руху. Його історія — це не лише розповідь про війну та втрати, а й про силу любові, яка дозволяє бачити світ серцем і творити попри все.

Він каже нам: «Слава Україні!». І кожен з тих, хто поруч, відповідає: «Героям Слава!»

***
Проєкт «Гончарство в темряві» реалізує ГО «Центр соціально-інклюзивного партнерства» в співпраці з артпростором «ЕтноЧари» в межах проєкту «Посилене партнерство для сталого відновлення» (EPSR), що фінансується урядом Швеції через Шведське агентство з міжнародної співпраці та розвитку (Sida) та виконується Програмою розвитку ООН (ПРООН) в Україні.

#інклюзія #реабілітація #гончарство #можливості

Центр соціально - інклюзивного партнерства
Державна установа "Центр комплексної реабілітації "Поділля"
Артпростір "ЕтноЧари"
Департамент маркетингу міста та туризму
Офіс туризму Вінниці
UNDP Ukraine / ПРООН в Україні

Sida - Styrelsen för Internationellt Utvecklingssamarbete

27/07/2025

Будучи білорусом за національністю — боронив незалежність України, бо дав Присягу на вірність українському народові. Він переконаний, що кожен чоловік повинен захищати свою родину та близьких, коли їм загрожує небезпека.

Полковник Олег Автомєєнко — ветеран, лідер думок, мотиватор, а ще учасник проєкту «Гончарство в темряві».

Народився у 1978 році в Мінську, однак дитинство та шкільні роки пройшли вже в Запоріжжі, куди переїхала його сім’я, прагнучи жити ближче до моря.

У 1995 році вступив до Одеського інституту сухопутних військ. Цікаво, що вибір професії військового був радше спонтанним, ніж усвідомленим бажанням. Каже, що поїхав вступати за компанію, проте, доля мала на нього власні плани.

Закінчивши інститут за спеціальністю «Застосування механізованих та танкових підрозділів, офіцер тактичного рівня», пішов на службу в ЗСУ. Пройшов шлях від командира взводу до начальника штабу механізованого батальйону. Звільнився з армії у 2005 році через скорочення штату.

Після звільнення шукав себе в цивільному житті: працював у пенітенціарній службі, охороні, пізніше зайнявся транспортними перевезеннями, відкривши власну фірму таксі в Одесі.

Відчуваючи, що насуваються темні часи, прийняв рішення повернутисядо лав Збройних Сил України. Інтуїція не підвела: коли Революція Гідності була в розпалі, Олегу запропонували мобілізуватися.

Хоча спочатку він потрапив на службу до військкомату, завжди розумів, що його справжнє покликання — бути «в полях», з хлопцями.

З листопада 2014 року, коли розпочалося формування 54-ї ОМБр, перебував у Дніпрі, а в січні 2015 у складі 54-ї бригади вперше зайшов у зону бойових дій, брав участь у забезпеченні відходу наших військ з Дебальцевого. Тоді був начальником персоналу військової частини, а вже у 2016 році — призначений начальником штабу механізованого батальйону та брав участь у боях на Світлодарській дузі.

Згодом перейшов до 92-ї бригади на посаду командира батальйону, далі — заступник командира бригади 53-ї механізованої бригади.

Повномасштабне вторгнення Олег зустрів у Волновасі, на ділянці головного прориву російських військ у напрямку Маріуполя.

Вже 26 лютого 2022 року, під час виконання бойового завдання, Олег отримав важке поранення.

💬«Мене евакуювали, три години везли. Медики не знали, куди мене передати, бо ніде не приймали, поки не домовилися з госпіталем у Покровську. Десь за Соледаром мене перевантажили в госпітальний Богдан… У Покровську я вже чи то сам відключився, чи то мене вимкнули, і до тями я прийшов лише 1 березня в Мечникова, у Дніпрі».

Внаслідок поранення Олег втратив зір. Хоча очі залишилися на місці, праве око не функціонує, а в лівому залишилося лише 10-15% сітківки, яку лікарям вдалося зібрати докупи, тож лишилося тільки світловідчуття.

Після Мечникова на Олега чекав довгий шлях реабілітації: спочатку Львів, далі — Хорватія, Польща, де йому робили операції на очах, видаляли уламки з рук.

Вже аж навесні 2023 року Олег повернувся в Україну, в Одесу. Почався шлях до прийняття.

💬«Я, взагалі, вважав себе тягарем для сім’ї — казав дружині, щоб здала мене в інтернат. Світ перевернувся догори дном, і в голові постійно одне питання: що далі, що робити? Треба заробляти, треба годувати родину. А як тепер? Без армії себе не уявляв взагалі. Час наче зупинився… Ти то постійно валяєшся на ліжку, то спиш, то їси. Життя не має сенсу, немає нічого — ні мети, ні цілей, взагалі нічого…»

У той період найкращим другом став смартфон. Олег розповідає, що практично жив із своїм айфоном і в навушниках. Десь аж на початку осені 2023-го вирішив: досить, треба зібратися докупи.

💬«Час було відпустити думки про армію, взагалі не думати про неї, прийняти, що моє армійське життя вже позаду. Треба рухатись уперед. Вирішив систематизувати та наповнити свій розпорядок дня справами. А чим ти можеш зайнятися? Думаю: та-а-а-к, ти можеш аналізувати військово-політичні новини з точки зору військового, робити прогнози, експертні заключення… Тоді вирішив створити для цього Телеграм-канал…»

Це дало відчуття зайнятості, мети.

Пізніше Олег почав записувати відео та викладати їх в Instagram, розповідаючи свою історію, як він втратив зір, як живе з цим, які гаджети використовує. На його подив, замість хейту отримав величезну підтримку та безліч підписників. У своїх відео Олег доводить, що незрячий може жити повним життям, з гідністю. Жалість — ні до чого і його історія — про можливості.

💬«У квітні 2024 року надійшов дзвінок долі. Мені запропонували поїхати на реабілітацію для незрячих людей до Львова в рамках проєкту «Точка Дотику». Це було моє прозріння! Тобто, пройшло перші два тижні навчання та реабілітаційних заходів, я вийшов і сказав: “Я прозрів!” Виявляється, можна з цим жити, і тут не все так погано, як вам здається».

Спілкування з незрячими людьми, які активно живуть і працюють, надихнуло Олега. Він вступив до Маріупольського університету на заочне навчання, щоб отримати ступінь магістра за напрямом «Політологія, політична експертиза та аналітика». 2024-й рік також видався насиченим на події: Олег брав участь у засіданнях Ради з безбар'єрності, у конференціях Міністерства освіти та науки. З 2025-го почав займатися веслуванням на ялах — це такий командний вид спорту.

Про проєкт «Гончарство в темряві» Олегу розповіла та запропонувала взяти участь Юлія Бабаєва, керівниця мультидисциплінарної команди Центру комплексної реабілітації «Поділля» та координаторка проєкту. Олег з Юлею познайомилися на одній з конференцій «Точки Дотику» в Києві.

💬«Гончарство — це вогонь!. Чи буду займатися далі? Швидше так, ніж ні. Хочу поки тримати плани в тиші».

Шлях до нового себе Олег пройшов самостійно. Він підкреслює, що важливо любити самого себе і боротися у першу чергу з собою, стаючи кращим щодня. Олег не боїться говорити про втрати, з легкістю розповідає історію втрати мізинця, показуючи, що на цьому життя не припиняється.

💬«Поки будеш займатися самокопанням та обмірковувати, що ти зробив так чи не так, або що не так пішло в твоїм житті, нічого хорошого з цього не буде. У мене не було ні психотерапевтів, ні масажистів, нікого. У мене була дружина, діти, і я... Тому що, так, коли ти втрачаєш частину себе — світ, він руйнується. І все твоє світосприйняття, воно руйнується взагалі під нуль. Просто в пил. Ущент. І ось тут найголовніше — це зберегти себе. Зберегти свого себе. Розуміти те, що ніхто ніколи не вправить тобі мізки, поки ти сам їх собі не вправиш. Ні один психотерапевт, ні один психолог, ні один психоаналітик. Вони в комплексі заходів можуть тобі допомогти. Але поки ти сам собі не допоможеш — у психотерапевтів нічого не вийде».

Попри всі пережиті випробування, Олег не втратив віри в себе та в Україну. Його погляд на життя, суспільство та війну є глибоким та безапеляційним.

💬«Я не можу зрозуміти, коли після років навчання військовій справі та 20 років служби у ЗСУ мені хтось намагається розказати, як правильно воювати або виконувати свої посадові обов'язки. Я завжди говорив: хочеш зробити краще — стань на моє місце. Але такі не хочуть йти з дивану — можуть тільки розказати, як потрібно воювати. У цьому наша проблема. Проблема нашого суспільства: у нас постійно хтось винен, але не ми. І всі вважають, що хтось прийде звільняти нашу країну, але не ми, але й Україна понад усе. Так не буває! Без жертв не буває перемоги. І всі повинні розуміти, що якщо боротися — то потрібно боротися всім! Так, ми всі хочемо жити до глибокої старості. Але бути воїном важливіше, ніж рабство. Це потрібно прийняти. Ми всі помремо. Хтось раніше, хтось пізніше. Тому важлива лише відповідь на питання, що ти залишиш після себе?»

***
Проєкт «Гончарство в темряві» реалізує ГО «Центр соціально-інклюзивного партнерства» в співпраці з артпростором «ЕтноЧари» в межах проєкту «Посилене партнерство для сталого відновлення» (EPSR), що фінансується урядом Швеції через Шведське агентство з міжнародної співпраці та розвитку (Sida) та виконується Програмою розвитку ООН (ПРООН) в Україні.

#інклюзія #реабілітація #гончарство #можливості

Центр соціально - інклюзивного партнерства
Державна установа "Центр комплексної реабілітації "Поділля"
Артпростір "ЕтноЧари"
Департамент маркетингу міста та туризму
Офіс туризму Вінниці
UNDP Ukraine / ПРООН в Україні

Sida - Styrelsen för Internationellt Utvecklingssamarbete

26/07/2025

📣 Запрошуємо на відкриття виставки-продажу «Гончарство в темряві»

🗓 Коли: 30 липня о 12:00
📍Де: Вінниця, артпростір «ЕтноЧари» (Магістратська, 52)

Це не просто виставка гончарних виробів. Це історії ветеранів, які після втрати зору почали будувати життя заново, зокрема — через глину, тепло рук і внутрішнє світло.

Протягом трьох місяців десятеро учасників із різних регіонів України навчалися гончарству в майстерні артпростору «ЕтноЧари» та проходили реабілітацію в Центрі «Поділля». Вони освоїли ремесло з нуля: від ліплення й роботи на крузі до створення повноцінних авторських виробів. І кожна з цих робіт — жива, справжня, наповнена сенсом.

Запрошуємо вас побачити цю силу на власні очі.

✅ Виставка триватиме до 3 серпня включно.

🎯 Усі кошти, виручені під час виставки-продажу, будуть спрямовані на облаштування власних гончарних майстерень для наших учасників, щоб продовжити самостійну роботу з глиною — як ремеслом, як справою, як шансом.

Проєкт «Гончарство в темряві» реалізує ГО «Центр соціально-інклюзивного партнерства» в співпраці з артпростором «ЕтноЧари» в межах проєкту «Посилене партнерство для сталого відновлення» (EPSR), що фінансується урядом Швеції через Шведське агентство з міжнародної співпраці та розвитку (Sida) та виконується Програмою розвитку ООН (ПРООН) в Україні.

#інклюзія #реабілітація #гончарство #можливості

Центр соціально - інклюзивного партнерства
Державна установа "Центр комплексної реабілітації "Поділля"
Артпростір "ЕтноЧари"
Департамент маркетингу міста та туризму
Офіс туризму Вінниці
UNDP Ukraine / ПРООН в Україні

25/07/2025

Вчимося жити на повну, творити та віднаходити гармонію! А ще — зцілюємо дух💪

Організували для учасників проєкту «Гончарство в темряві» тренінг з Максимом Марункевичем — лікарем-психіатром та психотерапевтом.

Про що говорили?

✅Прийняття після травми.

✅Техніки релаксації та саморегуляції.

✅Виконували терапевтичні вправи для покращення самопочуття

Сподіваємося, що цей тренінг став ще одним кроком до внутрішнього відновлення та усвідомлення себе.

Проєкт «Гончарство в темряві» реалізує ГО «Центр соціально-інклюзивного партнерства» в співпраці з артпростором «ЕтноЧари» в межах проєкту «Посилене партнерство для сталого відновлення» (EPSR), що фінансується урядом Швеції через Шведське агентство з міжнародної співпраці та розвитку (Sida) та виконується Програмою розвитку ООН (ПРООН) в Україні.

#інклюзія #реабілітація #гончарство #можливості

Центр соціально - інклюзивного партнерства
Державна установа "Центр комплексної реабілітації "Поділля"
Артпростір "ЕтноЧари"
Департамент маркетингу міста та туризму
Офіс туризму Вінниці
UNDP Ukraine / ПРООН в Україні

Sida - Styrelsen för Internationellt Utvecklingssamarbete

25/07/2025

Шлях кожного з нас — унікальний. У когось він звивистий, сповнений несподіваних поворотів і випробувань… Як у Назара, життя якого змінив в один фатальний день, коли зір був безповоротно втрачений.

Назар Костецький — хлопець з мальовничого села Уличне на Львівщині, учасник проєкту «Гончарство в темряві».

Народився в 1996 році. З дитинства був активним — рибалка, футбол. Завжди відчував особливий зв'язок із рідною землею: коли більшість молоді прагнула до міста — Назар хотів залишитися в рідному селі.

У дитинстві мріяв бути залізничником або пожежним, та після школи вступив до вищого професійного художнього училища в Стрию, вивчився на електрогазозварювальника та коваля ручного кування.

💬«Класна професія, цікава. Там теж можна творити схожі вироби, лише з металу. Як от сьогодні ми робили на гончарстві трояндочки з глини — я прямо ідентичні робив з бляхи.»

Проте після навчання життя Назара повернулося в іншому напрямку: у 2015 році довелося поїхати за кордон, спочатку — до Чехії, на кілька років на будівництво, потім — Польща, далі — повернення в Чехію…

💬«Я ні в якому разі не планував там залишитися — це життя змусило працювати за кордоном. Мав мету заробити для власного старту, обов’язково повернутися у своє село…»
На жаль, повернувся додому вже за сім років, коли в один день кардинально змінилося його життя.

💬«У той час я працював у Чехії на будівництві. 2022-й рік видався якимось особливо спекотним… Я мав багато роботи під відкритим небом, на сонці. Як сказали пізніше лікарі — внаслідок цього у мене піднявся високий артеріальний тиск, аж 215/115. Стався крововилив у очі».

Наступного ранку Назар прокинувся і побачив світ вже іншими очима, точніше, одним оком — інше перестало бачити повністю.

💬«Я не міг зрозуміти, що діється, декілька разів холодною водою вмився, але нічого не допомогло. Швидко вдягнувся, поїхав у лікарню… Мене оглянули, але вже було надто пізно щось робити… Лікарі навіть не підготували мене до цієї новини — просто прямо сказали… То був такий удар… Я в той момент просто встав з крісла й пішов на вихід...»

Зір стрімко падав і праве око перестало повністю бачити вже за два тижні...

Назар повернувся в Україну. Численні обстеження та лікування, зокрема в одеському інституті Філатова… Та прогнози були невтішними.

💬«В Одесі вже сказали — 99,9%, що зір не повернеться…»
Незважаючи на цю страшну звістку, Назар не опустив руки. Він шукав можливості за кордоном, обстежувався у клініці в Мюнхені, сподіваючись на технологічні дива. Проте і там лікарі підтвердили невблаганну істину: атрофія зорового нерва була незворотною — відповідно, повна темрява…

Втрата зору стала не лише фізичним, а й величезним психологічним випробуванням.

💬«Я мамі зразу сказав — я не буду ходити в автобус, я встидаюся. Ми завжди машину замовляли, щоб мене десь відвезти. Це було, мабуть, протягом кількох місяців… Це зараз я розумію — нема чого соромитись. Я не йду якийсь неохайний, чи ще щось... Я такий, який був, просто не бачу. Але тоді це сприймалося по-іншому в голові... Чесно, не знаю, чому, але тим не менш, сором був…»

Попри всі труднощі, Назар виявив дивовижну самостійність в адаптації. Одним із його перших помічників став смартфон, а про існування голосового супроводу він дізнався випадково з відео в TikTok.

💬«Я до того моменту не знав, що таке існує навіть... Трішки почав розуміти, як цим користуватись правильно. З часом у мене поступово почало виходити — так я сам навчився користуватися смартфоном».

З білою тростиною — інша історія, довгий час Назар її взагалі не мав. Потім одна незряча дівчина подарувала йому тростину, але він все одно відмовлявся з нею ходити через небажання привертати до себе увагу. Проте з часом таки почав користуватися нею вдома, виходив на подвір'я.

💬«Дуже довго я приймав це все. Це, мабуть, вже минув рік після втрати зору, коли сам почав ходити з тростиною».

Новим переломним моментом для Назара став один вечір.

💬«На Миколая моя мама приготувала подарунки всім, крім себе. Мені так образливо за неї стало, що мама лишилася без подарунка… Вирішив зробити їй сюрприз. Тоді я вперше сам вийшов з дому з тростиною і пішов у магазин. Мама навіть питала, кого це я попросив допомогти — не могла повірити. А я просто пішов сам. Після того я зрозумів, що я можу. Бо вийшло одного разу — значить зможу і другий раз».

Ось так почав частіше виходити з дому, вивчати маршрути, ходити на пошту. А потім наважився на ще сміливіший крок: нікому не сказавши, щоб не хвилювалися — сам поїхав до Львова, майже за 100 кілометрів від свого села…

Назар не тільки адаптується до нових умов, а й знаходить час для хобі. Ще у 2014 році він купив собі гітару, але закинув заняття. Після втрати зору знову взяв інструмент до рук, почав згадувати акорди, тренуватися... Зараз вже має нову гітару, підсилювач та мікрофон, співає… Активно користується соцмережами, веде свій TikTok-канал.

А ще навчається роботі з комп’ютером через Zoom.До речі, в цьому Назару допомагає Антон Богач, учасник першого потоку проєкту «Гончарство в темряві». Хлопці познайомилися в одній із телеграм-груп для незрячих, а пізніше — потоваришували.

Історія Назара підкреслює не лише важливість спільнот для незрячих, адже саме ці групи у месенджерах та соцмережах дуже допомагають в обміні інформацією, а й ключові проблеми у сфері державної підтримки та реабілітації для людей з порушенням зору.

💬«Коли я прийшов, наприклад, в соцзахист... Ніхто там словом не обмовився, де і що знаходиться, не підказав, де та як шукати можливостей для себе… Про всі можливості, навчання, реабілітацію, навіть про Поділля (прим. — Центр комплексної реабілітації «Поділля») я дізнався виключно через соцмережі. Хоч би хтось мені до цього сказав, то я б, мабуть, швидше опинився б тут… Ці всі роки, які я сидів вдома, дуже не вистачало роботи. Будь-якої. Я вже був готовий на будь-що, тільки дайте мені роботу...»

Про проєкт «Гончарство в темряві» Назарові також розповів Антон Богач. Ця можливість стала новою важливою віхою в його житті: тут, у творчому середовищі, де відсутність зору — не перешкода, а тактильні відчуття стають провідником, Назар відкрив для себе нові горизонти.

💬«Гончарство — це прямо... Я не знаю… Я коли взяв глину в руки в перший день, і коли те перше заняття закінчилося й треба було вставати зі стільця і пускати глину — не хотів ту глину відпускати, як мама свою дитину. Планую далі займатися неодмінно. Вже думаю, де і як буду облаштовувати вдома свій куток, де я зможу працювати і творити. Воно мені прямо сниться. Дійсно, цей проєкт показує людям, що, ну окей, ми втратили зір, — а хтось втратив навіть більше, ніж зір — але ми не склали руки, ми не чекаємо на якусь допомогу від держави чи ще від когось. Ми просто встали, знайшли себе в цьому проєкті, навчимося і будемо людям показувати, що ми такі, як всі».

Історія Назара Костецького — свідчення того, що навіть у найтемніші часи можна знайти своє світло, свій шлях і показати світові, що можливості безмежні, якщо не здаватися.

💬«Хочу показати, що я — незрячий — борюся. Я не хочу сидіти в чотирьох стінах, не чекаю, щоб вивели, завезли, подали. Хочу бути самостійним, самодостатнім і незалежним.»
Ось такі наші гончарі, учасники проєкту «Гончарство в темряві», — вони щодня доводять, що гідність, самостійність та прагнення до повного життя — це ті цінності, які не зламати жодним випробуванням. Вони не просять співчуття та жалості — лише можливості для реалізації себе.

Слідкуйте за новинами Назара на його TikTok-каналі () та підтримайте його історію вашими ❤️.

***
Проєкт «Гончарство в темряві» реалізує ГО «Центр соціально-інклюзивного партнерства» в співпраці з артпростором «ЕтноЧари» в межах проєкту «Посилене партнерство для сталого відновлення» (EPSR), що фінансується урядом Швеції через Шведське агентство з міжнародної співпраці та розвитку (Sida) та виконується Програмою розвитку ООН (ПРООН) в Україні.

#інклюзія #реабілітація #гончарство #можливості

Центр соціально - інклюзивного партнерства
Державна установа "Центр комплексної реабілітації "Поділля"
Артпростір "ЕтноЧари"
Департамент маркетингу міста та туризму
Офіс туризму Вінниці
UNDP Ukraine / ПРООН в Україні

Sida - Styrelsen för Internationellt Utvecklingssamarbete

23/07/2025

Його виростив батько, якого він втратив занадто рано, тож у прийнятті рішень звик з юності покладатися лише на себе. Ворожа авіабомба відібрала у нього зір, проте доля привела його у Львів до тієї самої реанімації, де він зустрів та обрав серцем свою кохану дружину Ірину.

Знайомтеся, Антон Кузьо — ветеран російсько-української війни та учасник проєкту «Гончарство в темряві».

Народився у 1990 році в Сумах. З 9 років, коли батьки розлучилися, обрав залишитися із батьком, який був йому кращим другом. Коли Антонові було 17 років, батько помер, тож до повноліття він залишався з бабусею.

У школі займався легкою атлетикою, займав призові місця — це дозволяло вступити на бюджет до будівельного або аграрного коледжу. Антон хотів мати прикладну професію, яка б, по-перше, подобалася, а, по-друге, дозволяла одразу почати працювати за спеціальністю, тому обрав професію електрогазозварювальника. Під час навчання проходив практику, а пізніше — працював за спеціальністю на сумському машинобудівному заводі.

Проходив строкову службу у місті Шостка, що на Сумщині. Після армії повернувся на своє місце на завод.

Однак у 2013 році, з початком Революції Гідності, підприємство, яке ще з радянських часів було орієнтоване на замовлення з Росії, зупинилося, адже не відповідало євростандартам. Підходящої роботи у рідному місті не було, тож у 2015 році, з відкриттям безвізу, Антон поїхав на роботу до Польщі, де планував швидко заробити на житло, а залишився аж на чотири роки.

У 2019 році повернувся в Україну. Планував ненадовго зупинитися в Запоріжжі, щоб підготувати документи на роботу в Фінляндії. Однак пандемія закрила кордони, тож Антон залишився у місті металургів. Працював на заводі «Дніпроспецсталь», де й зустрів початок повномасштабного вторгнення.

💬«Я для себе так вирішив: приходить повістка — я йду, ховатися не буду і “ломитися” теж не буду», — розповідає Антон. Тож, отримавши повістку в червні 2023 року, мобілізувався до 46-ї бригади, був у артилерійському батальйоні.

Новий 2024-й рік зустрів на позиціях, а за три тижні, під час виконання бойового завдання під Мар'їнкою, отримав важке поранення від прильоту керованої авіабомби…

Львів, реанімація, кома…

Вийшов з коми 7 лютого, у свій День народження — тепер має два дні народження в один день. Довго не міг розрізнити, де сон, а де реальність…

💬«Я очі відкриваю — темрява. Пізніше, коли мене вже з реанімації перевели в хірургію, Іра (прим. на той час медсестра реанімації, де перебував Антон, а нині — його дружина) прийшла з лікаркою Аміною... Вони мені сказали, що я втратив зір. Я тоді вже зрозумів, ага: тут — я, це — не сон, це дійсно відбувається… Але, потроху-потроху… ну, важко, але довелося звикнутися з цим…»

У цей найскладніший період поруч з Антоном була Ірина — реанімаційна медсестра, яка стала його світлом у темряві, його опорою. Вона постійно приходила до нього, турбувалася, підтримувала, допомагала з купівлею необхідного…

А на 8 березня Антон попросив побратима допомогти купити для Ірини букет із 45 троянд. Побратим поцікавився, чи брати картку та як підписати — тоді Антон зрозумів, що кохає її, тож листівка була з зізнанням. І даруючи цей букет Антон вирішив освідчитися Ірині.

Іра погодилася не одразу. Та вже за кілька місяців, коли вони багато спілкувалися та проводили час разом, почуття розгорілися, і Антон з Іриною одружилися.

Реабілітація була тривалою, Антон пережив кілька складних операцій. Лише в лютому 2025 року, через рік після поранення, завершився його процес демобілізації. Та незважаючи на втрату зору, він не хотів сидіти склавши рук.

💬«Я посидів трохи вдома, місяць десь, і зрозумів, чого його вдома сидіти? Дружина на роботі, а ти просто вдома, потрібно якось виходити в соціум, спілкуватися, знайти себе, знайти якусь роботу, щоб вона тобі подобалася, щоб це було твоїм хобі», — каже він.

Про проєкт «Гончарство в темряві» Антон дізнався від Івана Шостака (прим. Іван — незрячий ветеран, гончар та інструктор проєкту «Гончарство в темряві»), коли разом були у таборі для незрячих на Закарпатті, який організувала Оксана Потимко, керівниця Ресурсного центру освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами.

Антон завжди любив працювати руками, тож гончарство одразу йому сподобалося, адже дозволяє працювати з тактильними відчуттями та створювати щось, що можна відчути на дотик.

💬«Я від цього кайфую, що я ось зробив таку штуку, що в мене вийшло!»

Він мріє продовжувати займатися гончарством після проєкту, сподівається на власну майстерню, як тільки вирішиться питання з житлом. Дружина Ірина повністю підтримує його в цьому прагненні.

Антон – людина, яка дивиться на світ з оптимізмом, попри все. Він полюбляє дивитися розважальні гумористичні канали на ютубі, прагне мінімізувати негатив і залишатися на позитивній ноті.

💬«Важливо розуміти, що після поганого завжди наступає хороше. І просто пережити цей момент, взяти себе в руки, реабілітуватися, йти далі, працювати далі, адаптуватися до нових реалій… Я б хотів сказати всім, хто зараз переживає поранення, яке змінило їх тіло — шукайте в собі новий талант... якесь хобі, яке буде стимулювати жити далі. Бо життя продовжується. Ми вижили — це вже причина бути на позитиві. Тому що на позитиві набагато легше».

Історія Антона Кузьо — це про силу духу, підтримку, пошук себе та про те, як важливо ніколи не здаватися. Він доводить, що навіть втративши зір, можна бачити світ по-новому, творити, надихати інших, працювати. Він насолоджується життям, любить плавати, мріє знайти час та можливості для риболовлі.

А ще просить суспільство бути емпатичними. Замість «наздогнати та завдати добро» — радить запитати, чи потрібна допомога людині і як правильно її надати. І просить українців триматися та бути опорою одне для одного:

💬«Нам треба триматися купи, як родині. Лише так ми переживемо всі ці біди та негаразди.»

***
Проєкт «Гончарство в темряві» реалізує ГО «Центр соціально-інклюзивного партнерства» в співпраці з артпростором «ЕтноЧари» в межах проєкту «Посилене партнерство для сталого відновлення» (EPSR), що фінансується урядом Швеції через Шведське агентство з міжнародної співпраці та розвитку (Sida) та виконується Програмою розвитку ООН (ПРООН) в Україні.

#інклюзія #реабілітація #гончарство #можливості

Центр соціально - інклюзивного партнерства
Державна установа "Центр комплексної реабілітації "Поділля"
Артпростір "ЕтноЧари"
Департамент маркетингу міста та туризму
Офіс туризму Вінниці
UNDP Ukraine / ПРООН в Україні