09/04/2026
Звичайний ранок. Я чищу зуби, дивлюсь на себе в дзеркало і стараюсь. Думаю про те, що я, напевно, роблю це неправильно, не так ретельно, як «хтось». І ці «хтось» пролітають картинками в голові: вони кращі, вони знають, як треба...
Наступна реакція — злість. Чиста злість. Я жбурнула щітку і вголос гарненько вилаялась: «А що, я недостатня? Чому це я вирішила, що хтось знає краще за мене? Чому я — та, яка зараз дивиться в дзеркало, та, яка з усім справилась, — досі про це думаю?!»
Дідько б його побрав! Стільки роботи над собою, стільки книг, тренінгів, я вже у своїй професії дев’ять років — що за хрінь? Чесно, я розгнівалася і навіть розплакалася від усвідомлення того, як це заважало мені стільки років рухатися, діяти й приймати рішення, спираючись на себе.
Я підняла очі, подивилася в дзеркало і сказала: «Я та, яка знає як. І цього вже достатньо. Мене достатньо. Мене мені достатньо».
Я часто стикаюся з цим у роботі.
Коли неймовірно талановиті, сильні люди з великим досвідом, досі живуть у пастці:“хтось знає краще”
І вони ростуть. Але не з інтересу. А з напруги.
Не тому, що хочуть більше.
А тому, що бояться бути недостатніми.
І саме це їх гальмує.
Бо ріст з цікавості — це свобода.
А ріст з “я недостатня” — це боротьба.
І це дві абсолютно різні якості життя.