01/04/2026
Там на фото лежить чийсь чоловік. Напевно й син. Точно чийсь батько. Дідусь, що ніколи не бачив свого онука. Він бачив його тільки в мобільному…
А скільки таких ще чекають по всій Україні ?
Так хотів би, щоб хтось поїхав зі мною на Сумський напрямок. Щоб побачив в очах хлопців не здивування, а розчарування.
Не засуджую й не злюся. Я все розумію. Важкі часи. Люди виснажені. Країна таки в «Руїні».
Вчора чув розмову військового з його дружиною. Не спеціально, просто він стояв поруч і зі сльозами слухав її.
Вона плакала. Кричала в трубку, що не залишилося за кого воювати. Кричала, що він потрібен сім’ї та діткам … вдома… живим.
Кричала, що вдома його чекає тільки розчарування і невдячні люди. Від лікарів до працівників мсек … тихо сказала, що чекає.
Він поставив слухавку, забрав в мене вантаж і поїхав. Мовчки. Зі сльозою. Напевно таки в одну сторону.
А я не зміг дістати все, що допоможе йому стримувати ворога. Я готуюсь прийняти його на реабілітацію … якщо він вижеве.
Збору не буде. Війна зачепить кожного з вас і ви всі рано чи пізно будете в моїй шкірі.
Ворог підступний і ще досі сильний.
В окупації не буде реабілітації.
В окупації буде, як в Бучі.
І будьте уважні - за спиною внутрішній ворог. Він ще підступніший.
Не донатьте. Не ставте вподобайку. Не робіть репост.
Просто прочитайте і живіть.
