01/11/2025
От чесно, навчатися в політехничному університеті було нескучно, але лячно.
На першому курсі нас лякали теоретичною фізикою: ось буде у вас в третьому семестрі тоді і зрозумієте всю таємницю Всесвіту. Ми таємниць не хотіли, хотіли канікул, відіспатися і гульні.
У вересні ми реально злякалися: зайшов в аудиторію невисокого зросту з великою головою, скуйовджений, з нечесаною бородою мужик. Я відразу засумнівалася у виборі професії. Нам навіювали, що ми — фізики — прожектор у вітчизняній науці. А тут як з темного царства...
Він виявився незлобним, мирною людиною і відразу попередив, що пропускати семінари не можна, ніколи не наздоженете. Ми оцінили його щирість перед іспитом. Загальний зошит від початку до кінця був у формулах, тільки зрідка траплялися оазиси типу «як вище було доведено», спираючись на теорію... згідно з моделлю Ландау-Зінера...
Так ось він по-дружньому радив серйозно поставитися до навчального процесу, що вимагає максимальної концентрації довготривалої пам'яті, логічного мислення і повного абстрагування від зовнішнього світу. Тобто зовнішній світ це буде він і теорфізика.
Ми всі запанікували. У нас в планах були посиденьки в гуртожитку: смажена картопля з салом (Петро з села регулярно пів свині привозив); салатик студентський: огірочок, яйце, зелена цибулька;
кримське вино і самогонка (знову ж таки Петро). Ми вирішили, що там і обговоримо нашу, тепер загублену в нетрях фізики, молодість.
Після небагатослівного вступу, професор повернувся до нас спиною і мовчки почав писати формули. Хвилин через 10 мовчазного страйку він різко обернувся до нас:
— Вчіться регулярно, були випадки, коли студенти потрапляли до психіатричної клініки від перевантаження.
Ми ковтнули, моргнули і почали виводити формули.
Обійшлося.
Правда, я потрапила до лікарні для душевнохворих студенткою зовсім іншого університету, на практику, але це інша історія.