11/08/2025
Олександр Бабляк
З усіх комунікацій з героєм посту нижче якось не пригадується жодної конструктивної розмови.
А дарма, за час очолювання ним Комітету ВР з питань ОЗ можна було багато чого зробити в медицині. Наразі, медицина популярністю в абітурієнтів не користується.
https://www.facebook.com/olexba/posts/pfbid024CHVV4fTiZNb5TEyEbGftR3CSKqhi4MNEVhQ2finZTVvc3Fw1b42A32BoM4FQQqul
Казус Радуцького
У медицині є правило: якщо не знаєш, що робити — дзвони старшому лікарю. У політиці Михайла Радуцького це правило не діє. Він — фельдшер за освітою, але старший лікар тут він сам, навіть коли під рукою — ціле Міністерство охорони здоров’я.
Його кар’єра — це якби диспетчер швидкої допомоги раптом почав визначати, хто і коли стане міністром, які лікарні закриються, а які — отримають мільйони на обладнання. Іронія в тому, що він досі не має повноцінного лікарського диплому, але вже понад десять років розпоряджається фінансовими потоками, які перевищують бюджети великих міст.
За цей час Радуцький вибудував систему, у якій МОЗ перетворився на допоміжний підрозділ парламентського комітету. І керується ця «служба» не законами республіки, а правилами вузького клубу, де всі один одному винні, але ніхто нікому нічого не пояснює.
Епоха «Бориса»: палата №1 для VIP-діагнозів
У 1993 році, коли приватна медицина в Україні ще була чимось на кшталт екзотики з журналів «Burda» і іноземних фільмів, Радуцький разом із Левом Хлявичем і Дмитром Гордоном відкриває клініку «Борис». Київські політики й бізнесмени швидко виносять вердикт: тут можна не тільки лікуватися, а й укладати політичні союзи, вирішувати бізнесові конфлікти і, що найважливіше, робити це без свідків і зайвих вух.
«Борис» працював як закрите казино, тільки замість карт — історії хвороб, а замість фішок — посади та державні контракти. На вході стояв не охоронець, а адміністратор з усмішкою, який знав, що його клієнт — не просто пацієнт, а носій політичного чи фінансового ресурсу.
З часом клініка стала символом статусу: потрапити сюди означало не лише отримати медичну допомогу, а й увійти у неформальний клуб, де рішення ухвалювалися за закритими дверима, під шум апарату ШВЛ і запах стерильного спирту.
«Борис-Донбас»: коли клятва Гіппократа зустрічає клятву партії
Середина 2000-х. Радуцький вирішує, що київської сцени замало, і виходить на регіональний рівень. Так народжується «Борис-Донбас» — у партнерстві з Тимуром Валітовим, зятем Тетяни Бахтєєвої, головної медичної фігури Партії регіонів.
Цей проект — не просто бізнес, а шлюз у кланову економіку Донбасу. Там, де тендери розігруються між своїми, а медичні закупівлі — це спосіб тримати регіон під фінансовим контролем, партнерство з «Борисом» означало бути в серці системи.
Для Радуцького це був стратегічний маневр: він отримував доступ до регіональних схем постачання медобладнання і фарми, які приносили стабільні прибутки та зміцнювали його позиції у великій політиці. У такому альянсі не потрібно відкрито воювати за ринки — достатньо тихо розділити сфери впливу й навчитися підморгувати у потрібні моменти на банкетах та офіційних зустрічах.
Комітет як паралельне МОЗ
Вересень 2019-го. Новообраний парламент. Голосування за призначення Радуцького головою профільного комітету з питань здоров’я нації проходить тихо і без скандалів, але вже через кілька днів він опиняється в центрі медіашторму.
Телекамери фіксують його переписку в сесійній залі: «моя людина — Зоряна Черненко» (майбутня міністерка Скалецька) і нецензурна реакція на чутки про повернення Уляни Супрун. Цей знімок розлітається по ЗМІ швидше, ніж будь-який законопроєкт МОЗ.
Ставши головою комітету, Радуцький діє як міністр без портфеля: комітет формує порядок денний, розставляє акценти у кадровій політиці, погоджує законопроєкти з «правильними» людьми в МОЗ. Із цього моменту роль міністра зводиться до виконання затверджених «нагорі» сценаріїв.
Липень 2025: битва за Ляшка — анатомія спецоперації
Липень 2025 року в Києві пахнув не липами, а змінами в Кабміні. Після затяжних торгів і кулуарних маневрів Юлія Свириденко сідає у крісло прем’єрки, і починається те, що у кулуарах називають «великим чищенням». Міністри готуються пакувати коробки. У коридорах Верховної Ради — нервовий шепіт: «Ляшка знімуть».
Для багатьох у політиці ця чутка виглядала природно — в МОЗ за роки накопичилось достатньо претензій, від провалених реформ до затягнутих програм. Але для Радуцького це був дзвінок у операційній, коли пацієнт — вся його конструкція впливу.
Почалася «операція з порятунку міністра». Він дзвонив ключовим депутатам, у хід йшли аргументи про «неприпустимість хаосу в МОЗ під час війни», «необхідність зберегти стабільність закупівель» і навіть «особисту відповідальність прем’єрки, якщо ситуація погіршиться».
Джерела з фракції «Слуга народу» розповідали, що Радуцький приходив на внутрішні зібрання не просто як голова комітету, а як політінструктор: розкладав по полицях, чому зняття Ляшка «зіграє на руку ворогам» і «розбалансує медичний фронт».
Врешті аргументи подіяли. Ляшко залишився у кріслі, а сам Радуцький вийшов з цього етапу ще сильнішим — тепер у МОЗ йому були зобов’язані не лише політично, а й особисто.
Мережа впливу: як працює «тіньовий МОЗ»
Радуцький не діє в полі сам-на-сам. Його модель — це оркестр, де кожен інструмент налаштовується під одну мелодію:
• Комітет ВР — диригентський пульт. Тут визначаються теми, тональність і темп законодавчих змін.
• МОЗ — перша скрипка, формально автономна, але грає за партитурою комітету.
• НСЗУ і ДП «Медичні закупівлі» — духові й ударні: гучно оголошують про тендери, а за лаштунками працюють у «синхроні».
• Приватна медицина — бек-вокал, який підхоплює потрібний мотив, коли мова йде про ринок послуг і постачань.
Ознаки системної корупції: від комітету до ринку
1. Постійні вигоди для наближених структур
Тут мова не лише про разові випадки «збігу обставин», а про відтворюваний патерн. Комітет, очолюваний Радуцьким, виступає джерелом рішень, які змінюють правила гри на ринку так, що виграють гравці з кола його давніх бізнесових чи політичних контактів. Наприклад, зміни до патентної політики або умов державних тендерів у фармі часто створювали спрощений вхід для певних компаній, відомих своєю близькістю до приватної медицини. Ці вигоди проявляються у кількох формах: зняття регуляторних бар’єрів, скорочення термінів процедур, розширення переліку товарів, що підпадають під «спрощену» закупівлю. Системність полягає у тому, що за різних тем (ліки, обладнання, медпослуги) схема вигоди повторюється.
2. Непрозорі процедури ухвалення рішень
Офіційно комітет — відкритий орган парламенту. Фактично ж найважливіші обговорення та погодження відбуваються на закритих робочих нарадах, куди запрошують лише «потрібних» учасників — переважно представників галузевих лобі та обраних чиновників. На цих зустрічах вирішують, які норми включити, які — зняти, а які залишити «для торгу». Коли проєкт потрапляє на публічний розгляд, він уже зібраний у вигляді «готового пакета», і дискусія стає формальністю. Це означає, що реальний вплив і контроль з боку громадськості або ЗМІ майже неможливий.
3. Кадровий контроль як інструмент впливу
Радуцький не приховує, що вважає кадрову політику одним з ключових важелів управління. Його «свої люди» на керівних посадах у МОЗ, НСЗУ та підпорядкованих установах забезпечують злагоджене виконання рішень комітету без зайвих запитань. Показовими були епізоди, коли він публічно називав кандидатів «своїми» ще до офіційного призначення, і відстоював їх на тлі урядових чисток, як це сталося у липні 2025 року з Віктором Ляшком. Лояльність у цій схемі цінується вище за досвід чи реформаторський потенціал.
4. Паралельний центр ухвалення рішень
МОЗ поступово втрачає функцію самостійного виробника політики. Ключові ініціативи, що стосуються тарифної політики НСЗУ, пріоритетів державних програм та закупівель, проходять через комітет як «головний фільтр». У результаті міністерство часто виглядає як технічний орган, що реалізує вже затверджений план. Це створює ризик, коли баланс між гілками влади руйнується, і весь регуляторний важіль концентрується в руках однієї політичної групи.
Ця система працює без зайвого шуму — тиша, шепіт у кулуарах, телефонний дзвінок у потрібний момент. Іноді навіть не потрібно віддавати прямі накази — достатньо створити середовище, де кожен знає, чого від нього чекають.
Висновок: «Казус Радуцького» як інструкція з ручного управління
Історія Михайла Радуцького — це демонстрація того, як в Україні можна збудувати особисту вертикаль влади без формального кабінету у виконавчій гілці. Це модель, у якій парламентський комітет перетворюється на центр рішень, а міністр — на виконавця політичної волі голови цього комітету.
Його підхід — це синтез бізнесового досвіду, кулуарних домовленостей і вміння працювати через мережу лояльних людей. У цій схемі кадрові перестановки відбуваються не за результатами роботи, а за критерієм «свій/чужий». Реформи перетворюються на інструмент перерозподілу потоків, а публічні заяви — на сигнали для ринку, де виграють потрібні гравці.
«Казус Радуцького» показує, що навіть у рамках чинного законодавства можна побудувати контроль над цілою галуззю, використовуючи слабкі місця інституцій і відсутність реальних запобіжників від конфлікту інтересів. Поки не з’являться прозорі механізми розмежування політики і бізнесу, доки кадрові рішення не стануть предметом відкритого конкурсу, подібні моделі будуть знову і знову відтворюватися з новими іменами.
Це не особистий збій системи — це і є система, і вона працює рівно настільки, наскільки їй дозволяють.
