26/11/2025
Знаєш, іноді ми плутаємо віру з рожевими окулярами.
Типу «все буде добре», коли всередині зовсім не добре.
І замість того, щоб зупинитися й чесно глянути на свій стан, ми надягаємо цей легкий фільтр оптимізму.
А буває інше — просто відлітаємо.
Дисоціюємо.
Тіло тут, а ми десь далеко, аби тільки не відчувати.
І виглядає це ніби нормально, але всередині — порожнеча.
А поруч із усім цим ходить токсичний позитив:
«не драматизуй»,
«думай про хороше»,
«будь вдячний».
І ти стоїш зі своїм реальним болем, а тобі пропонують наклеїти смайлик.
І при цьому… віра й надія — це не про «роби вигляд».
Не про те, щоб забути про себе, вимкнути емоції чи уявити, що проблеми немає.
Це про той стан, коли сил майже нема, ясності нема, плану теж нема — але всередині лишається маленьке тихе «я ще тут».
Не геройство, не оптимізм, не «тримайся!».
А така тиха, проста внутрішня згода жити ще один день.
Це не про впевненість.
Це про рух, який відбувається навіть тоді, коли немає гарантій.
І знаєш, іноді цього більш ніж достатньо:
не знати як,
не мати відповіді,
але дозволити собі дочекатися завтра.