30/05/2025
Мені 11–12 років. Санаторій в Одесі. Сім’я ще не вийшла з їдальні, я чекаю їх на лавочці. Підсідає дядько, починає ставити запитання. Я вихована — чемно відповідаю. Коли мама виходить з їдальні, дядечко раптом щипає мене за груди, коментує мої «сисечки» і тікає. Я про себе радію, що у мене поролоновий ліфчик. Мама каже, що треба було сказати, що...
Мені 16–17. Приходжу на баскетбольний майданчик пограти з хлопцями, з якими нещодавно подружилася. Приходжу з сестрою і сином маминої подруги. Один із хлопців у якийсь момент починає мене ображати ні з того ні з сього. Так, як ображають дівчат. Я — вихована. І в мене є гідність. Мовчки йду з майданчика, не прощаючись. Потім він прийде і вибачиться. Але в той момент мені соромно і боляче.
Ті ж 16–17. Я з подругою і сестрою на секції айкідо. Молодий тренер, дівчата-підлітки. Ми відпрацьовуємо прийом. Я не піддаюсь, у подруги не виходить мене покласти. Він стає на її місце і кладе мене на лопатки не цим прийомом, а смикнувши за мій хвіст. Показав, хто сильніший, молодець серед овець. Це не демонстрація прийому, це демонстрація сили. Я схоплююсь і в гніві вибігаю з залу. Потім він вибачиться. Наодинці. І я повернусь на тренування наступного разу. Через сестру. Якщо відмовлюсь — у батьків виникнуть питання. А ще я хороша і незлопам’ятна дівчинка, треба прощати.
Мені 20. Їду в маршрутці. Літо, я легко вдягнена. Старший чоловік навпроти витріщається на мої груди. «Інфаркту не буде?» — мій тон з викликом. «Мої очі, куди хочу — туди й дивлюсь» — нормальна така відповідь. «Зустріну тебе зі своїм хлопцем — під оком буде фингал» — моя погроза лише бравада, не буду я ні скаржитись, ні просити захисту. У маршрутці ніхто не втрутився, не проронив ні слова. Я серед людей, але одна.
Мені трохи за 30. Забігаю в супермаркет. У проходах відчуваю дотик до сідниць. Обертаюся — іде чоловік, рука в нього неестественно вигнута. Вирішую, що, мабуть, параліч, він її не дуже контролює. Випадково... Але це повторюється в іншому місці. Тепер я повертаюся і висловлюю своє обурення. І вимогу це припинити. Робить вигляд, що нічого не розуміє — дурачок. Помічаю, що ця історія повторюється з іншою жінкою. Вона теж здивовано обертається і не знає, як реагувати. Я йду до охорони і повідомляю про чувака, який ходить по магазину і чіпає жінок за сідниці. Байдуже, навіть якщо дурачок. Нікому це не дозволено. З нами так не можна!
Мені 40. Я біженка в чужій країні. Сусід помітив, що чоловік давно не з’являється. Підтверджую, що ми роз’їхались. Бере мій номер під приводом сусідства. Завжди був приємний чоловік. Гаразд. Дзвонить через 10 хвилин, починає вести розмову до більш близького знайомства. Пояснюю, що зараз не шукаю стосунків. Ніби почув. Того ж дня починає писати, що я спокуслива, і цікавитися, як я його сприймаю. Я — вихована і дбаю про почуття інших. Не можу написати «старий і несимпатичний». Повторюю, що не зацікавлена у стосунках. Це його не зупиняє. Пишу, що відчуваю тиск. Ніби відступає. Але наступного ранку — знову атака. Розумію, що починаю тривожитися. Виходячи з дому, сумніваюся, чи можу вдягнути шорти або коротку сукню. Давати волю гніву не можна — не можна псувати стосунки з сусідами, розлютити, дати привід... Я тут одна, без підтримки. А ще: раптом тут це нормально, це моя реакція ненормальна? Може, я недостатньо чітко дала зрозуміти (3 рази!), що не хочу? Почуваюся невпевнено і незахищено. Прошу ChatGPT скласти ввічливе, але чітке повідомлення французькою про те, що я не хочу з ним стосунків. Допомогло... цього разу.
Мені важливо сказати це вголос.
Ми маємо виховувати в дівчатах — і в жінках — здатність відчувати, коли щось у ставленні до них є неправильним, недоречним, принизливим, тиснучим.
Маємо підтримувати їх у тому, щоб вони мали право сказати "ні" — ясно, голосно, впевнено. Не боятись бути різкою. Не соромитись своєї реакції. Не переконувати себе, що це «нічого такого».
Навчіть дівчат тому, що чемність перестає бути пріоритетом, коли їхні кордони порушують.
Бо дуже багато дівчат і жінок у таких ситуаціях не відчувають права:
▪ не усміхатись із ввічливості;
▪ не стримувати гнів, коли порушено кордон;
▪ не перебирати в голові: "Може, я не так вдяглася?"
▪ не стидатися того, що сталося не з їхньої вини.
Це не вони «перебільшили» — це ми всі десятиліттями знецінювали їхню інтуїцію, досвід, злість, тіло, кордон.
Тому зараз мені хочеться, щоб ми, дорослі жінки — мами, терапевтки, вчительки, сусідки — допомагали дівчатам не втрачати зв’язку з собою. Але спочатку треба перестати толерувати порушення власних кордонів. Я вчу свою доньку: якщо хтось чіпляється, "торкається", коментує - краще кричати, ніж мовчати.
Щоб вони не вчилися терпіти — а вчилися відчувати, вголос відстоювати і захищати себе.
Бо в цьому — і є основа гідності. І свободи. І самоповаги.
