24/08/2025
Рятівництво нерідко сприймається як шляхетність, але насправді це укриття для незрілого его. Там, де хочеться відчути свою значущість, розквітає ілюзія власної унікальності — на тлі чужих проблем та болю.
Це не про милосердя, а про залежність від відчуття «я незамінний». Чужа слабкість стає паливом для почуття власної сили. Адже набагато простіше потонути в чужих бідах, ніж визнати: власне життя не приносить радості, не сповнене, не гармонійне. Що без турботи про себе, без внутрішньої роботи, без опори на власні ресурси — неможливо набути задоволеності та цінності.
Так у людині прокидається рятівник - несвідома роль, якою заповнюється внутрішня порожнеча. Але разом із цим приходить заздрість: радість за чужий успіх дається важко, а інтерес до «щасливчиків» швидко гасне.
Нездатність будувати довірчі стосунки та чути свої бажання штовхає у рятівництво. Воно стає єдиним способом відчути себе особливим, потрібним, отримати схвалення суспільства — начебто медаль за самопожертву.
Але згодом близькі – чоловіки, діти, друзі – перестають цінувати цю турботу. Тому що справжня допомога потрібна самому рятівнику. У відносинах його увага перетворюється на задушливу опіку, де видно не партнера, а відображення власних травм та болю.
Жаль тут — це не емпатія, а інструмент контролю: «Дивіться, яка я жертовна, тепер ви повинні мені». І саме тому поряд опиняються люди з тяжкою долею, залежностями, зламаними опорами. Рятувальник мимоволі позбавляє сили навіть своїх дітей, руйнуючі їх долю.
Текст створено на основі допису Юлії Зубенко.
