What are the opening hours?

Monday 10:00 - 19:00 Tuesday 10:00 - 19:00 Wednesday 10:00 - 19:00 Thursday 10:00 - 19:00 Friday 10:00 - 19:00 Saturday 10:00 - 19:00

https://www.facebook.com/117636614567707/

Daria Poryvai Psychologist, Kryvyi Rih (2026)

20/01/2026

Пасивна агресія — це форма насильства.

Коли людина регулярно не приходить вчасно,
не відповідає, але «все бачить»,
дивиться, але демонстративно не реагує —
це не нейтральність, а спосіб контролювати, знецінювати, карати без відповідальності.

Пасивна агресія завжди виглядає пристойно, і в неї немає доказів. Ти ніби розумієш, що щось не так, але довести не можеш.
Разом з тим, пасивна агресія має наслідки: ти постійно сумніваєшся в собі, відчуваєш провину, хоча не косячив, виправдовуєш іншого і звикаєш до напруги як до норми.

Це форма злості, яку заборонено визнавати.
Тому вона виходить боком:через запізнення, через «ой, забув», через дуже чемні відповіді з натяком.

Пасивна агресія — це ніби спосіб сказати:
«Я злюсь, але не скажу прямо, ти маєш здогадатися».
«Я не згоден, але скажу так, щоб ти не мав права пред’явити». І саме тому вона така токсична.
Бо поруч з нею людина втрачає опору на реальність.

В терапії це називається порушення меж + уникання відповідальності.

Дуже важливо не терпіти це, а прояснити одразу, тоді як правило людина із пасивної переходить у відкритий напад або ухиляється чи ховається. Важливо говорити прямо: «Я злюсь», « я не довіряю», «Мені не підходить», «Я не буду в цьому залишатись» без маніпуляцій і гри, і вчити власним прикладом опонента також бути щирим.

Знаєте, як правило через пассивно-агресивний стиль спілкування людина прагне досягти визнання своєї цінності і важливості, а також отримати близькість, хоча й в такій нетривіальній формі.

14/01/2026

Самоповага не може сформуватися з ідеальності.
Вона з’являється там, де є місце помилці.

Один із глибоких терапевтичних жестів — це готовність терапевта бути неідеальним і не ховатися за всезнанням. ( більш детально можна ознайомитися у працях Ненсі Маквільямс). Коли людина з авторитетом може сказати: «Я міг помилитися», — і при цьому не руйнується, не втрачає цінності, не виправдовується, клієнт уперше бачить: самоповага витримує недосконалість.

У терапії неминучі моменти розчарування. І саме здатність терапевта визнавати обмеження, брати відповідальність за помилку і її визнання, залишаючись у контакті, стає потужним досвідом для клієнта.
Досвідом, у якому «помилятися» не означає «бути поганим».

Ще один фундамент самоповаги — це правда. Не жорстка і караюча, а жива й прийнята. Коли нічого з внутрішнього життя не потрібно приховувати — ні від себе, ні від іншого. Коли історії, наповнені соромом і тривогою, можуть бути почуті без осуду й без поспіху щось виправити.

( я часто говорю клієнтам, що лікує тільки правда. І треба дати собі час, щоб її дозволити.)

У такому просторі власні недоліки поступово перестають здаватися катастрофою. Вони стають частиною людського, а не вироком особистості.
Не запереченими. Не роздутими. Просто — визнаними.

І, можливо, саме тоді з’являється нове відчуття:
з моїм неідеальним Я — зі мною — вже можна бути в мирі.

11/01/2026

Маніпуляція почуттям провини — це стратегія.

Коли людина СВІДОМО виставляє себе жертвою, вона робить це не просто так. Таким чином вона хоче отримати бажане, але не може попросити напряму.

Бо всередині —страх відмови,невпевненість у власному праві щось хотіти, переконання, що «просто так» не дають, а дають лише за страждання.

Або навпаки прохання суперечить цінностям або можливостям опонента, проте необхідно отримати бажане будь якою ціною.

Жінка, яка тягне все на собі, мовчить, терпить, не просить. А потім докоряє, і через почуття провини чоловік робить те, чого вона хотіла з самого початку.

Друг, який «стільки для тебе зробив» чи колега, який «залишився після роботи».

Не прохання — а рахунок. Не близькість — а борг.

Маніпуляція почуттям провини — це завжди про неможливість сказати: «Я хочу», «Мені потрібно», «Мені важливо», але без драми, жертви, страждання як валюти.

І поки людина не дозволить собі просити напряму,
вона буде змушена страждати —
або змушувати страждати інших.

31/12/2025

Життя не завжди просить від нас планів.
Іноді воно просить присутності.
Як же важливо просто бути тут, відчувати, помічати, відповідати серцем, а не списками справ.

Кожен іде своїм шляхом.
Без універсальних правил і єдиних вірних сценаріїв.
Є лише те, що співпадає з вами — ваш ритм, ваші цінності, ваш спосіб бути в цьому світі.

Думаю, з роками ми зрозуміємо, що важливо не те, скільки ми встигли,а те, ким ми були.
Чи вміли залишатися людьми, коли було складно.
Чи могли бути теплими, уважними, співчутливими, терплячими.

Я бажаю вам у новому році не загубити себе серед швидкості й вимог, що ставить всесвіт.
Знаходити місце для простих речей: доброго слова, щирого погляду, тихої турботи.
І берегти своє серце — щоб воно не черствіло, адже наш внутрішній спокій є запорукою спокою і щастя наших дітей))

Нехай рік буде до вас добрим і м’яким.

20/12/2025

Найбільше вимагає той,хто сам дає найменше.
Бо в психоаналітичному сенсі це не про жадібність —
це про дефіцит Я.

Коли всередині не сформована здатність давати собі тепло, підтримку, опору, людина змушена шукати зовнішній об’єкт, який буде це робити за неї.

Так з’являються не відносини, а використання об’єкта.

Інший перестає бути живою людиною —а стає функцією:
годувати,утримувати, заспокоювати, підтверджувати цінність.

Саме тому вимоги завжди спрямованіна те, що не інтроєктоване: якщо немає внутрішньої матері —
вимагають безумовної турботи; якщо немає внутрішнього батька —шукають того, хто витримає, вирішить, захистить.

Але жоден зовнішній об’єкт не може стабільно замінити внутрішній. Тому насичення не відбувається.
Навпаки — з’являється злість, роздратування,
хронічне відчуття «мені мало».

І поруч із такою людиною майже завжди виникає вина.
Це проективна вина: іншому несвідомо передається
відчуття власної порожнечі.

Так формується асиметрія: один постійно дає,
інший постійно вимагає,і жоден не відчуває задоволення.

Психічна ж зрілість починається там, де людина перестає бути матір’ю для дорослого. Де вона дозволяє іншому
зустрітися зі своїм дефіцитом і не рятувати.

І лише тоді можливі стосунки, у яких є обмін,
а не виснаження під виглядом любові.

15/12/2025

Є міф, який дуже хочеться спростувати.
Міф про те, що “травмовані люди — найемпатичніші”.
Ніби біль відкриває в них надприродну здатність відчувати інших, а пережите робить серце мудрішим, інтуїцію гострішою.

Але в реальності все навпаки.
Травма не робить людину емпатичною.Вона робить її гіперчутливою.А це зовсім не те саме.

Травмована психіка живе в режимі постійного сканування загроз:
— чи тут безпечно?
— чи мене не зрадять?
— чи не повториться те, що було?

І те, що здається “глибоким відчуттям іншого”, часто є лише вмінням зчитувати потенційну небезпеку.
Не людину, а загрозу.
Не почуття, а тригери.
Не реальність, а свою історію.

Травмована “емпатія” — це насправді проекція.
Це коли ти дивишся на людину, але бачиш там не її — а себе з минулого. Коли реагуєш не на ситуацію — а на свої рани. Або коли «знаєш”, що відчуває інший, але це знання народжується з твоєї болі, а не з його досвіду.

Справжня емпатія доступна психіці, яка вміє залишатися в реальності. Яка може побачити іншого окремим.
Не своїм продовженням, не загрозою, не тригером — людиною. З її унікальними почуттями, які не обов’язково схожі на твої.
З її правом на свій шлях, свої помилки, свій біль.

Емпатія — це здатність бути поруч, не зливаючись і не розчиняючись.Це про межі, а не про розчинення.
Про контакт, а не про злиття.

І тому найемпатичніші — не ті, хто бачили найтемніше.
А ті, хто змогли зцілити своє. Ті, хто навчилися дивитися на світ не очима страху, а очима присутності.
Ті, хто відчувають — але не гублять себе у відчуттях інших.
Бо емпатія — це здорова функція. А не компенсація розбитого минулого.

10/12/2025

Суспільство переживає бум психологізації.
Останні роки психологія стала мейнстрімом: поради «експертів», психотерапевтичні терміни, самодіагностика та нескінченні розбори «травм» проступають навіть у побутових розмовах. І замість того, щоб повертати людині суб’єктність, ця тенденція часто робить протилежне — підсилює інфантильність.

Ми живемо в час, коли відповідальність усе частіше підміняється поясненнями.
Стало модним виправдовувати свої дії або бездіяльність «травмою», «тригером», «непережитою частиною дитинства». Людина ніби перестає бути автором свого життя — вона стає лише його коментатором.

Проблема не в психології як науці.
Проблема в тому, що масова психологізація створила спрощену, поп-культурну модель:
– де будь-який дискомфорт — це вже травма;
– де будь-яка відповідальність — це «насилля над собою»;
– де будь-яка межа іншої людини — це «токсичність»;
– де будь-який прояв фрустрації — привід тікати, а не формувати стійкість.

І замість дорослішання ми інколи спостерігаємо зворотний процес — узаконення інфантильності під виглядом турботи про психіку.

Парадокс полягає в тому, що справжня психологія завжди була про дорослість:
про здатність бачити реальність, витримувати емоції, відповідати за власні вчинки, робити вибір і нести його наслідки.

Справжня допомога — це не «ви ні в чому не винні».
Справжня допомога — це «те, що з вами сталося, важливо, але те, що ви з цим зробите — ваша сила».

Психолог не має бути нянькою, яка роздає дозволи залишатись маленьким.
Психолог — це той, хто м’яко, але наполегливо веде людину до власної опори, а не до зручних пояснень.

Бо наше суспільство потребує не більш «травмованих», а більш дорослих людей.
Не тих, хто знайшов сто причин, чому не може,
а тих, хто шукає один-єдиний спосіб — як може.

07/12/2025

Сучасні батьки часто не мають опори на себе. Ми читаємо «правильні» книжки, збираємо поради експертів, намагаємося діяти безпомилково — і поступово втрачаємо контакт із тим, що відчуваємо насправді.

Ми живемо з постійною тривогою:
«А що подумають інші?»
«Чи не зроблю я щось неправильно?»
«А раптом я нашкоджу дитині?»

Ці страхи віддаляють від внутрішнього компаса. Замість живої інтуїції — чек-лист. Замість довіри до себе — марафон по підтвердження. Замість справжнього життя — нескінченне самоконтролювання.

Парадокс у тому, що залишаючись далекими від власних почуттів, невпевненими у собі, невдоволеними своїм життям і реалізацією — ми все одно вперто віримо, що краще за дітей знаємо, як їм жити.

Але дитина зчитує не те, що ми говоримо. Вона зчитує те, ким ми є.
І найкращим вихованням завжди буде наше повернення до себе: до щирості, до відчуттів, до власної правди.

Бо коли батько чи мама мають опору всередині — дітям не доводиться шукати її назовні.

Тому, вкрай важливо заходити в батьківство з ясним розумом і вмінням чути себе і розуміти. Тоді галас чужих суджень і поглядів не матиме сили і впливу на ваш затишок і сімейні цінності,

06/12/2025

ПСИХІКА ОБИРАЄ НЕ ЗДОРОВЕ, А ЗНАЙОМЕ

У кожній з нас є частина, яка прагне кращого життя, здорових стосунків, спокою та стабільності.
І є інша — глибинна, несвідома — яка тягне назад у звичне. Навіть якщо це «звичне» колись боліло.

Психіка завжди обирає не те, що корисно, а те, що передбачувано.
Бо знайоме здається безпечним: ми вже знаємо, як у ньому виживати, як реагувати, що очікувати.

🔸 Тому людина може виходити з токсичних стосунків — і знову обирати схожого партнера.
🔸 Присягатися, що «більше ніколи так не буде» — і повторювати старі сценарії.
🔸 Мріяти про здорові кордони — але мовчати й терпіти, як звикла з дитинства.
🔸 Хотіти спокійного життя — але обирати хаос, бо саме в ньому колись навчилася орієнтуватися.

Це не про слабкість.
Це про пам’ять психіки, яка тримається за те, що колись допомогло вижити.

Змінити це можливо — але не через силу волі чи гучні обіцянки.
А через усвідомлення своїх старих схем, роботу з тригерами, новий досвід і поступове розширення «зони знайомого».

Здорове стане вибором тоді, коли стане близьким і впізнаваним.
Коли психіка перестане сприймати його як небезпеку.

І саме в цьому — найглибша робота над собою:
створити нову внутрішню реальність у терапії, де доброта, турбота, повага, підтримка і спокій
– не щось незвичне,
а норма.

28/11/2025

Одного разу я прокинуся не тому, що мої очі намагаються розкрити маленькі сильні пальчики і хтось пихкає мені в обличчя. А просто тому, що виспалася.
Мене зустріне чиста кухня, без хрускоту під ногами, довгоочікуваний порядок, як я люблю.

Мені не доведеться із завидною системністю ловити хом’яків, що втекли, о шостій ранку, їх уже не буде. Ніхто не вигулюватиме влітку собак кожні дві години. Гулятиму з ними сама, вранці і ввечері.

Ніхто не покличе нас із чоловіком дивитися, як він круто катається на велосипеді, і це «погляньте» повторюватиметься сто тисяч разів. Прийде час, і не доведеться пробиратися залом, як мінним полем, з безнадійним усвідомленням того, що деталь лего неминуче наздожене твою п’яту.

Ми з чоловіком багато подорожуватимемо, як мріяли.
Зриватимемося вночі, коли випаде підходящий сніг, щоб покататися на лижах, не переживаючи, що наше зникнення зафіксують ультрачутливі радари.

Ніхто не буде нам дарувати подарунки щодня. А мені не треба буде думати, куди їх прилаштувати і як не образити почуття дарувальників, якщо раптом загубилися подарунки.
Нескінченні ціловашки та обіймашки подорослішають.
Дитячий сміх назавжди оселиться в сімейних відео, які ми із завидною регулярністю дивитимемося, сидячи в обіймах у залі, що понурилася без розкиданих іграшок.
Або наїздами нагадуватиме про себе голосами онуків, що підростають. Казки на ніч підуть, а «мамапапа, полеж» розчиниться, як сон.

Якось наші діти виростуть. І на яскравому фоні цього щЕмячого «одного разу» моє «сьогодні» стає безцінним.
Кожна хвилина – коштовністю.

Текст взято з мережі.

26/11/2025

Людині потрібна людина.

Якою б розумною не ставала техніка, вона ніколи не замінить живого, близького контакту. Знайти «свою» людину — це справжня удача, і цим подарунком важливо не знехтувати.

Сьогодні багато хто вже зрозумів: вибір, який здається безмежним, насправді часто лише створює видимість. Люди роками залишаються наодинці, тому що зустріти по-справжньому рідну душу — рідкість. І це стосується і дружби також.

Ми поступово доросли до потреби в глибині. Легких, поверхневих контактів може бути багато, але вони виснажують своєю порожнечею. Вони не створюють опори, не дарують відчуття безпеки.

А глибокі, справжні зв’язки — це завжди про інвестиції. Про час, сили, увагу. І, звісно, про людину, яка теж готова до взаємності, з якою безпечно, а значить можна бути справжнім!

18/11/2025

Ненависть це не «я тебе забув(а)».
Це «ти все ще сидиш у мене в голові безкоштовно».
Іноді голосніше, ніж ті, кого я люблю.

Ненависть – це не про байдужість.
Це про біль, який я поки що не вмію відпустити.
Про внутрішній борг, який я все ще намагаюся стягнути: визнання, справедливість, вибачення, увага, оцінка — хоч щось.

Парадокс у тому, що людина, що ненавидить, все ще прив’язана.
Вона продовжує подумки сперечатися, доводити, порівнювати, програвати сцени, які давно закінчилися насправді.
Це як тримати двері відчиненими і кричати, що ніхто не потрібен.

Ненависть – це залежність із поганими побочками.
Ти не вільний, ти все ще у грі, хоч давно можеш вийти.

Свобода починається не з фрази «я ненавиджу», а з моменту, коли більше немає інтересу.
Коли не хочеться мстити, доводити, пояснювати, чекати, перевіряти ще раз, контролювати і чіплятися.

По-справжньому закінчено коли всередині тиша.
Не кохання.
Не ненависть.
Тиша.

І це звучить набагато крутіше, ніж будь-яке «я тобі помщусь».

Daria Poryvai Psychologist

20/01/2026

14/01/2026

11/01/2026

31/12/2025

20/12/2025

15/12/2025

10/12/2025

07/12/2025

06/12/2025

28/11/2025

26/11/2025

18/11/2025

Address

Opening Hours

Telephone

Website

Alerts

Shortcuts

Share

Category

Monday	10:00 - 19:00
Tuesday	10:00 - 19:00
Wednesday	10:00 - 19:00
Thursday	10:00 - 19:00
Friday	10:00 - 19:00
Saturday	10:00 - 19:00