22/04/2026
Одного разу моя мама запитала мене про мої найкращі спогади з дитинства, пов’язані з нею. І вони в мене були!
Наприклад, ось: у першому класі в нас були уроки праці, і всі мали приносити нитки муліне для вишивки, голки, клаптики тканини. Усі носили їх у незручних пакетиках. А одна дівчинка (її мама вела в школі гурток «умілі руки» і постійно щось майструвала) — так от, ця дівчинка прийшла з чудовою коробочкою, зробленою з квадратного пакета від молока. З кришечкою і застібкою! Просто фантастика: у нашому дитинстві було мало красивих коробочок.
Увечері я в захваті розповідала про цю коробочку мамі, а вона — раз-раз — зробила мені таку саму, тільки ще зручнішу і продуманішу! Для мене це було водночас і дивом, і торжеством людського інтелекту. Це відчуття захоплення — досі зі мною.
— «Коробочка?!» — вигукнула тоді мама. — «Після всього, що я для тебе робила, ти запам’ятала коробочку?!» І побігла плакати й ображатися. Мабуть, вона цінувала ту коробочку не так високо, як оцінила її я.
Тому я не встигла розповісти їй про інші щасливі спогади.
Наприклад, як ми їхали з нею в автобусі в холодний дощовий день, вона підійшла до водія, усміхнулася і попросила відчинити двері на світлофорі, а не на зупинці — і він відчинив! І ми вийшли прямо біля дому, а не далеко від нього. І тоді я дізналася, що якщо ти привітний і ввічливий, то навіть автобуси відкривають для тебе двері тоді, коли ти попросиш! А ще — що просити нормально. І що в будь-яких правил є винятки.
Ще я любила, коли мама забувалася і починала захоплено гратися. Вона, мабуть, не усвідомлювала цю свою ігрову частину і дуже не схвалювала її в мені. Страшенно злилася, коли я захоплювалася і гралася «без толку». Потім я повторю цей самий патерн: прийду до психолога говорити про свого чотирирічного сина, буду довго описувати всі ті жахливі, безглузді речі, які він робить. А психолог вислухає і раптом усміхнеться:
— «Він грається!..»
І я ніби блискавкою вражена: мені навіть не спадало це на думку! Коли син виливає у ванну мій дорогий шампунь і робить гору піни — він просто грається!
Мама не цінувала гру в собі, не приймала її в мені — і я продовжила цю традицію. Але в дитинстві я шаленіла від щастя, коли мама забувалася і гралася — навіть не зі мною, а сама з собою. Це було справжнє диво.
Ми ніколи не дізнаємося, що саме відгукнеться в наших дітях, що саме вони запам’ятають.
Наприклад, років у п’ять мій син мріяв про медаль. Він бачив їх у спортсменів і дуже хотів мати таку саму — важку, круглу і блискучу. Його не цікавили перемоги чи змагання — тільки сама медаль.
Я тоді дуже багато працювала, але знайшла, де їх продають, поїхала, дістала її — це був цілий квест. Я привезла її синові, і в мене паморочилося в голові від радості: він мріяв про неї рік! Навіть пішов на спорт заради цієї ідеї!
І знаєте що? Він цього взагалі не пам’ятає.
У нього є щасливі спогади — але жоден не пов’язаний із моїми зусиллями.
Я це не до того, що не треба старатися. А до того, щоб не чекати від цього «дивідендів» у вигляді вдячності чи спогадів.
Як би ви не старалися — вони все одно запам’ятають ту саму «коробочку», яку ви зробили між іншим.
Можливо, тому що саме в цей момент ви були справжні.
Аліна Фаркаш
