22/01/2026
Пару днів тому, я йшла по справах і прямо передо мною жінка підсковзнулася та упала. Я звісно допомогла її піднятися і запропонувала допомогу - тримайтеся за мене, я вас доведу до місця призначення. Нам було по дорозі, забагато часу у мене це не зайняло, а жінка дісталася до місця без додаткових ушкоджень.
Консьєржка нашого під’їзду сидить в маленькій кімнаті, раніше кімната завжди була відкрита, але зараз коли немає світла і опалення, вона заради збереження тепла сидить в зачиненій кімнаті зберігаючи тепло. Я була в магазині і купила гарячої їжі, щоб її трохи порадувати і зігріти. Не так важлива була ця їжа, як жест того, що ви не одна, ми поруч.
Ми іноді думаємо про людяність як про щось велике й героїчне. А насправді вона складається з дрібниць, які здаються незначними, поки їх не стає. З того, що ти в розмові дивишся на співрозмовника, а не собі в пупок. З того, що можеш спитати «як ти?» і справді зупинитися, щоб почути відповідь. Коли ти проявляєш людяність — підтримуєш, помічаєш, допомагаєш у дрібницях — це повертає тобі відчуття гідності. У часи, коли навколо руйнуються базові побутові опори, саме ці маленькі жести нагадують: я залишаюся хорошою людиною. Я не втратила здатності бачити іншу людину. Я все ще тут. Це не альтруїзм. Це взаємообмін, де навіть той, хто підтримує, отримує ресурс. Бо відчуття власної цінності, усвідомлення, що ти можеш бути корисним, що твоя увага має значення, тримає нас усіх на плаву.
В обох цих ситуаціях, які я описала, я отримала багато тепла і вдячності, але головне, що я відчула, що ось ця щира посмішка і радість, зігрівають мене більше за будь-яку грілку. Тепло людських стосунків, напевно саме те, чим так багата Україна, і що не можливо знищити жодним Орешником.
