30/01/2026
Ми не просили такого світу, ми мали інше уявлення про його майбутнє. Серйозно.
Памʼятаю загальний дискурс протягом життя: ти розвиваєшся, розвивається країна, дупа навколо періодично відбувається, але при цьому якість життя повільно зростає. Ти шлеш до чортів совок, виходиш на Майдан, береш участь в реформах. Ти дивишся на західні країни так, ніби вони та зірка, що вказує шлях. Воно ж так резонує з твоїм шляхом прийняття людських відмінностей, гендерної рівності, гідних зарплат, підтримки меншин, всяке таке. Ти віриш, що от бабусине «хоч би не було війни» якесь нереалістичне. І хоча війна вже в країні, то всеодно ніби ще не тут, ніби десь частково.
А потім до тебе приходить клієнт і каже «ніби все нормально, але щось нічого не хочеться і сон порушився». Ти ніби починаєш вже копати і розпитувати в стилі «а чи достатньо відпочиваєш, а чи є соціальна підтримка», а потім згадуєш, що клієнт вже чотири роки не виїжджав з Харкова і жодного разу на сесіях не згадував про війну.
І згадуєш раптом для себе: ми оце все не обирали, не очікували, цей світ зовсім не мій. Ті, хто залишився, не прагнули блекаутів і обстрілів. Ті, хто виїхав, не обирали чотири роки тимчасового перебування з стовідсотковим контролем їх долі в руках місцевої влади і їх забаганок. Ніхто, зовсім ніхто, не обирав життя в повній невизначеності майбутнього.
Оце все входить в рутину на автоматі. Ок, такі умови, біжимо далі.
А я хочу тих клієнтів зупинити, загорнути в плед і сказати «Ти хоч розумієш, які гори перевернув, щоб до цього адаптуватися? Ти хоч розумієш, який ти молодець?».
Почуйте ваше «нічого не хочеться», зазвичай, воно щось говорить. Признайте, нарешті, що виживання в умовах реальності, яку ми не вибирали, потребує неабиякої мужності і сил. Скажіть собі, нарешті, дякую, чи що.
