12/11/2025
Понад 5 років я працювала в практичній медицині, коли у 2020 році нарешті вирішила розпочати новий етап - написання дисертації. Ключовим для мене був вибір теми, яка була б не тільки цікавою, а й справді новою для світової науки.
Період написання припав на 2020–2025 - роки пандемії та повномасштабної. Це були найскладніші умови, у яких можна уявити наукову роботу. Але ми мали мету - щоб результати, зібрані й оброблені саме в Україні, звучали у світі від імені українських учених.
Після переїзду я почала працювати в абсолютно новому середовищі, вчила мову, звикала до іншої системи медицини. Мені навіть пропонували розпочати нову дисертацію на новому місці роботи - з нуля. Але я не могла кинути роботу на пів шляху, і всі зобовʼязання.
Вдень я працювала, а ночами й у вихідні - занурювалася у статистику, писала статті, готувалась до виступів на престижних міжнародних конференціях, де представляла українську науку й наш клінічний досвід.
Не всі мене підтримували на цьому шляху.
Пам’ятаю, як одного разу в автоматичній розсилці, де було вказано, що я ревматолог, почалися неприємні коментарі - мене публічно принижували, ставили «на місце», мовляв, я аспірант і не маю права називати себе ревматологом чи писати про ревматологію.
Це було боляче і несправедливо. Одна колега, на яку я рівнялася, сказала мені: «Якщо ти продовжиш вести блог - ти ніколи не захистишся.» Пам’ятаю, як тоді я плакала й не розуміла, що поганого у моєму бажанні вести блог. Чому бажання говорити про медицину простою мовою можуть здаватися чимось “неакадемічним” і піддавалось критиці?
Успіх - це не випадковість і не везіння. Це 1% натхнення і 99% поту - день за днем, крок за кроком, коли ніхто не бачить, скільки зусиль стоїть за результатом.
Я вірю, що українська наука має голос, який вартий того, щоб його почули. І що лікар може бути одночасно і практиком, і науковцем, і людиною, яка говорить із пацієнтами просто - через блог.
Дякую всім, хто був поруч, хто вірив і підтримував, навіть тоді, коли сил не залишалося 🤓🙏🏻
