19/02/2026
Декілька років тому я писала наукову роботу для отримання сертифікації на одному з курсів, які проходила, і темою цієї роботи було дослідження феномену, коли жінка після тривалих, складних, аб’юзивних стосунків роками не повертається до повноцінного життя. Це було невелике дослідження, побудоване на аналізі клінічного випадку з моєї практики, однак сама тема виявилася значно ширшою за межі тієї роботи.
Тоді мене цікавила передумова — що саме мало бути закладено в психіці цієї жінки, щоб такі стосунки ставали для неї фактично вироком, після якого вона не повертається до радості життя. Я намагалася зрозуміти, які внутрішні структури роблять людину настільки вразливою до руйнування, що втрата стосунків дорівнює втраті себе.
Згодом фокус моєї уваги змістився. Мене цікавить не лише фіксація психіки в режимі виживання, а момент зсуву — той внутрішній перелом, після якого людина знову відчуває себе суб’єктом. Я намагаюся зрозуміти, як запускається рух після періоду застиглості, що саме змінюється в психічній динаміці, коли замість оборони з’являється ініціатива, замість згортання — готовність створювати.
Ця тема залишається ключовою в моєму професійному розвитку, бо вона виходить далеко за межі окремого клінічного випадку чи навіть окремої категорії травми. Власне, що може бути цікавішим за спостереження за боротьбою між життям і смертю? Тим більше тоді, коли ми живемо в її епіцентрі.
Це напруження проявляється як внутрішня полярність — між розгортанням і згортанням, між інвестуванням у зв’язок і тяжінням до зменшення інтенсивності. Його добре видно в тому, як людина одночасно прагне близькості й уникає її, хоче розгортання й водночас боїться його.
Ймовірно, мій майбутній PhD буде присвячений глибшому й ретельнішому дослідженню цієї теми. Але вже зараз питання звучить для мене ширше: як зрозуміти, що людина йде на відновлення? Які маркери свідчать про те, що психіка виходить із режиму виживання й поступово повертається до життя?
Я натрапила на інформацію про те, що в New York University існує спеціалізований підрозділ, який працює з людьми, що пережили полон, насильство та тяжкі травматичні події. Одна з думок, яка мене зачепила, полягає в тому, що ключовим показником відновлення є не лише зменшення симптомів, а повернення здатності взаємодіяти з невідомим — ініціювати контакт із майбутнім, де немає повних гарантій безпеки, але є простір для руху, вибору й створення нового.
Одним із найважливіших показників покращення є відновлення здатності ризикувати — не в сенсі екстремальних дій, а в сенсі створення нового. Поки людина перебуває у стані постійної пильності, вона зосереджена на збереженні меж і контролю; у цьому режимі майже не залишається простору для ініціативи.
Другий маркер — повернення здатності творити. Творчість є діяльністю без гарантованого результату, виходом за межі знайомого, і вона потребує довіри — до світу й до себе.
Третій — грайливість, якість, протилежна надмірній жорсткості та передбачуваності. Це здатність реагувати на обставини гнучко, витримуючи невідомість без потреби негайно її нейтралізувати.
Саме в цій точці теоретичне перестає бути абстракцією. Якщо здатність ризикувати, творити й витримувати невідомість є ознакою відновлення, то стає зрозуміло, чому в умовах хронічної небезпеки ці якості тимчасово згасають.
Я все частіше чую від своїх клієнтів скарги на те, що вони не розвиваються, не досягають омріяних результатів, не реалізують потенціал. Вони відчувають себе недостатньо продуктивними, недостатньо креативними, ніби не дотягують до тієї версії життя, яка постійно демонструється в соціальних мережах. Але більшість із цих людей уже чотири роки живуть у стані хронічної небезпеки — під обстрілами, з перебоями світла й тепла, з постійною невизначеністю. І в таких умовах психіка насамперед вирішує завдання виживання.
Поки питання безпеки не є хоча б частково стабілізованим, рух до зростання не стає її пріоритетом. У цьому сенсі відсутність творчого прориву не є ознакою внутрішньої неспроможності — це відповідь системи на зовнішні обставини.
