08/05/2025
Гарантії без гарантій: анатомія забезпечення пацієнтів ліками в системі ПМГ
Програма медичних гарантій
Кожен пацієнт в Україні має законне право на безоплатне лікування в межах Програми медичних гарантій (ПМГ). У 2024 році на це було спрямовано понад 120 млрд грн. Це — одна з найбільших статей бюджету, прирівнювана до оборонного фінансування. Але цифри в бюджеті та реальність у палаті — це два різні світи. У низці лікарень пацієнти отримували допомогу відповідно до стандартів, в інших — виписки на закупівлю препаратів у найближчій аптеці. А в окремих випадках — узагалі нічого.
НСЗУ, яка адмініструє ПМГ, має не лише розподіляти кошти, а й контролювати, як ці кошти використовуються. І варто визнати: за останній рік служба зробила певні кроки вперед.
Позитивні зрушення:
Уперше оприлюднено структуровані дані щодо витрат на ліки — у розрізі лікарень, пацієнтів і джерел фінансування. Це новий рівень прозорості, який дозволяє бачити системні проблеми й ухвалювати обґрунтовані рішення.
Запущено моніторинг виконання рішень РНБО щодо доступу до ліків — вже понад 200 лікарень отримали запити для пояснень.
Зосереджено увагу на пріоритетних (і дороговартісних) пакетах: інсульт, хімієтерапія, ендопротезування.
Звіт подано з урахуванням поділу на типи закладів — надкластерні, кластерні, загальні, позамережеві — що дає змогу робити глибшу аналітику.
Але відкритість — це лише перший крок. Далі має йти відповідальність. І ось тут — тиша.
Системні проблеми та кричущі диспропорції
📉 Диспропорції між лікарнями одного рівня
Проблема нерівномірного використання бюджетних коштів виявляється особливо яскраво, якщо порівняти витрати різних закладів одного рівня. Наприклад:
Самбірська ЦРЛ (кластерний рівень) витрачає всього 261 грн на одного пацієнта;
Дунаєвецька багатопрофільна лікарня — 1431 грн;
Рогатинська лікарня — понад 2300 грн;
Центральна міська лікарня м. Рені — 0 грн!
Різниця в понад 8 разів між закладами, які мають однакові умови договору з НСЗУ — це не просто анекдот, це вирок системі. Відсутність уніфікованих вимог, планових показників та чіткої політики щодо забезпечення ліками призводить до того, що пацієнт у сусідньому районі отримає безоплатну терапію, а інший — лише список із чеком до аптеки.
У низці областей ситуація подібна: одні лікарні витрачають до 2000 грн на пацієнта, інші — 150–300 грн. І це — при однакових тарифах за послугу. Значить, гроші надходять, але розподіл і використання — хаотичні або корупційно-мотивовані. У кожному з таких випадків варто запитати: чи були пацієнти забезпечені, чи гроші «осіли» на рахунках лікарні або пішли на нецільові витрати?
Просідання у сфері екстреної медичної допомоги
Екстрена медична допомога — найбільш відповідальний сегмент. Саме тут вирішується доля пацієнта в перші хвилини після інсульту, ДТП або серцевого нападу. Але виявляється, що більшість центрів ЕМД витрачають лише 1–3% бюджету на медикаменти, а в окремих — взагалі 0%.
Наприклад, КНП Києва отримало понад 860 млн грн, але витратило на ліки лише 33 млн. Інші приклади — подібні. А це означає, що пацієнт може не отримати навіть базової допомоги: від знеболювального до протишокової терапії. Така ситуація є прямим порушенням функціонального призначення служби ЕМД, і її ігнорування — злочинне.
Бригади екстреної допомоги перетворюються на логістів — довезти, а не врятувати. Медики опиняються в моральній пастці: без ресурсів допомогти, але з обов’язком реагувати. І відповідальність за це лежить не на фельдшері чи водієві — а на тих, хто формував тарифи і не забезпечив базових умов.
💸 Неефективність ПМГ як джерела покриття витрат на медикаменти
На словах ПМГ має забезпечити лікування. Але згідно зі звітом, у середньому лише 8–15% коштів, що надходять через ПМГ, витрачаються на ліки. А в багатьох лікарнях цей відсоток ще нижчий. У деяких — 5%, 3%, або взагалі не використовується на це.
Приклад: Вінницький фтизіопульмонологічний центр — лише 5% витрат на медикаменти — за рахунок ПМГ. Все інше — місцевий бюджет або оплата пацієнта. Водночас саме ця категорія пацієнтів — вразлива соціально і медично. Що це, як не викривлення мети ПМГ?
Питання в тому, чи не стала Програма просто фінансовим каналом для утримання апарату лікарні, а не інструментом для лікування хворого? Якщо ПМГ не гарантує медикаменти — то що вона гарантує, окрім адміністративного навантаження?
🧮 Відсутність дієвого контролю та реакції на виявлені порушення
НСЗУ отримує звіти, бачить дисбаланси, знає про лікарні з 0% витрат на медикаменти. Але в системі не запущено механізмів покарання. Немає:
перегляду тарифу,
зменшення фінансування,
припинення контракту,
особистої відповідальності головного лікаря.
Замість цього — «запити на пояснення». У найкращому випадку — формальний лист. Але для пацієнта це означає, що наступного разу йому знову доведеться купити розчин для крапельниці. НСЗУ не є органом, що лише збирає цифри — це регулятор. А зараз ми маємо орган, що бачить порушення і не діє.
НСЗУ, МОЗ і Уряд: різні функції, одна байдужість
НСЗУ — бачить і мовчить. МОЗ — затверджує політику і знімає із себе відповідальність за реалізацію. Уряд — розподіляє бюджет, але не питає: куди пішли мільярди. Між ними — десятки тисяч пацієнтів, які щодня бачать прірву між словами про безоплатність і реальним рахунком із аптеки.
Що робити?!
Ситуація, що склалася, потребує негайного і рішучого реагування на найвищому рівні. Ось які кроки повинні зробити керівники НСЗУ, МОЗ та уряду, щоб виправити становище і повернути людям віру в державні гарантії:
Національна служба здоров’я України (НСЗУ): кардинально посилити контроль за виконанням договорів. Не обмежуватися збором звітів, а впровадити дієві санкції до лікарень, що саботують забезпечення ліками. Це означає: попередження з чіткими строками усунення порушень; фінансові штрафи або зменшення оплати за контрактом для тих, хто далі змушує пацієнтів купувати власним коштом; у крайніх випадках – розірвання договору з НСЗУ. Якщо лікарня не гарантує безоплатне лікування, вона не повинна отримувати гроші за Програмою медгарантій – така проста логіка. НСЗУ також варто публікувати антирейтинги закладів за рівнем забезпечення ліками, аби громади знали “героїв в obличчя”. Контроль має стати постійним, а не кампанійщиною під тиском РНБО.
Міністерство охорони здоров’я (МОЗ): взяти на себе політичну і управлінську відповідальність. МОЗ повинно не лише реагувати на скарги, а системно курирувати проблему. Необхідно створити при МОЗ оперативний штаб (за участі пацієнтських організацій), що моніторитиме ситуацію з ліками в реальному часі. Міністр має персонально вимагати від кожного регіону плани усунення диспропорцій: чому в одній області 15% коштів іде на ліки, а в іншій 5%, де губляться гроші? Кадрові рішення також на часі – керівники закладів, які зловживають або провалили роботу, мають бути замінені. МОЗ спільно з місцевою владою повинно провести аудит забезпечення ліками у кожній проблемній лікарні – розібратися, чи достатньо фінансування, чи не крадуть кошти, чи налагоджені закупівлі.
Окремо – негайно вирішити питання екстреної допомоги: забезпечити бригади необхідним мінімумом препаратів (можливо, централізовано через закупівлі МОЗ) і проконтролювати, щоб жодна “швидка” не виїжджала порожньою.
Уряд та органи влади вищого рівня: чітко сигналізувати, що зневажання права громадян на безоплатне лікування більше не терпиметься. Рішення РНБО та урядові постанови мають виконуватися, а не залишатися на папері. Прем’єр-міністр і профільний віце-прем’єр повинні взяти питання під особистий контроль. Можливо, слід розглянути коригування фінансування
Програми медгарантій: збільшити тариф на стаціонарні послуги з цільовим призначенням на ліки, щоб у лікарень не було спокуси економити на медикаментах. Уряд має також налагодити співпрацю з місцевою владою: якщо якась громада не спроможна профінансувати критично потрібні ліки, слід передбачити цільові субвенції або перерозподіл коштів. І головне – комунікація з суспільством: влада повинна чесно визнати проблему і регулярно звітувати про її вирішення. Люди мають почути не чергові обіцянки, а побачити реальні дії – наприклад, публічне покарання кількох лікарень-порушників, забезпечення ліками конкретних відділень, позитивні історії пацієнтів, які нарешті отримали все необхідне безоплатно.
Безвідкладно потрібен поворот від імітації до реальної відповідальності. Програма медичних гарантій – це чудова ідея соціальної держави, але її цінність нівелюється, якщо гарантії залишаються лише на папері. НСЗУ, МОЗ та уряд мусять довести, що здатні не лише декларувати, а й забезпечувати. Поки що ж пацієнти відчувають себе ошуканими: їхнє конституційне право фінансується з бюджету, але не виконується в палаті лікарні. Настав час виправити цю ганебну ситуацію. Держава, що не дбає про хворого громадянина, втрачає своє обличчя. Війна вимагає від нас єдності і витривалості – і турбота про найслабших є найкращим цементом для суспільства.
Повернімо пацієнтам віру в те, що безоплатне лікування – це не фікція, а реальність, за яку влада готова боротися і нести відповідальність. Тільки тоді слова про пріоритет здоров’я українців будуть не пустим звуком, а справжньою державницькою політикою.
Підготовлено командою ГО "Експертно-аналітичного Центру "Медичний Конструктор"
