21/11/2025
«Гарне самопочуття вихователів — запорука гарного самопочуття дітей»
Г. Фігдор
ПСИХОАНАЛІТИЧНА ПЕДАГОГІКА
Відомий французький психоаналітик і етнолог Жорж Деверю каже, що в психоаналізі, по суті, надзвичайно новою є не сама психоаналітична теорія, а методична концепція про важливість аналізу розуміння людини самою собою. Таким чином, психоаналіз вносить у педагогіку не нові погляди, а чутливо зачіпає її уявлення про себе саму. А це, у свою чергу, викликає занепокоєння і активізує захист у педагогів. Тому процес впровадження психоаналізу в педагогіку — справа дуже тонка і вимагає величезного почуття такту і доброго знання людської душі.
Пізнати себе самого означає дізнатися про себе багато чого, що мало кому «хочеться» знати. Наприклад, що і мені не чужі такі — нормальні — людські почуття, як злість, заздрість, залежність, марнославство, агресивність тощо. Для усвідомлення всього цього потрібна не тільки певна мужність, а й здатність до діалектичного мислення. Справа в тому, що на шляху до цього — психоаналітичного — пізнання (на відміну від усіх інших видів знань) стоїть потужний заслін із почуттів провини, страху, сорому. Однак, якщо мені вдасться нарешті зрозуміти, що в самих моїх почуттях біди немає (біда полягає не в почуттях, а в діях і вчинках), то пізнання самого себе дістанеться мені набагато легше. Зрештою, ніхто з нас не має таких почуттів, яких не відчували б інші. Відрізняє нас один від одного не різниця наших почуттів, а різне ставлення до них і те значення, яке ми їм надаємо.
Винищити в собі всі ці та інші почуття практично неможливо. Що можливо, так це — великими зусиллями і ціною величезних втрат — витіснити їх зі свідомості (в несвідоме). Але несвідоме ж воно не чуже, а своє, рідне, і все, що в нього витіснено, неминуче буде звідти підступно нагадувати про себе. Наприклад, витіснена агресивність стане — можливо, досить тонко — виражати себе в скаргах на життя і несправедливість устрою світу, в звинуваченнях, повчаннях, сльозах тощо. І все ж, якщо у мене вистачить мужності, я можу набратися сил і визнати, що «ніщо людське не чуже і мені». Тоді я навчуся краще розуміти не тільки себе, але через себе і інших, я не буду більше боятися «негативних» почуттів, перестану їх засуджувати і проектувати на інших. А це означає, що я набагато менше страждатиму від розчарувань. Звичайно, розуміти це далеко не означає йти на поводу у когось або чогось. Розуміння не тільки не виключає боротьбу, воно, навпаки, озброює тебе для цієї боротьби. Але зброєю твоєю стає не войовнича моралізація, а щось зовсім інше і надзвичайно гуманне: позиція розуміння людської душі і людського характеру, яка збільшує шанси (хоча твердо відстоюючи свої інтереси) залишатися з опонентом у добрих стосунках.
Будь-який зразок поведінки має свою історію. Зігфрід Бернфельд пише: «Вихователь зазвичай має справу з двома дітьми: з тим, який зараз перед ним, і з тим, якого він витіснив у собі самому». Тому його ставлення до свого вихованця в значній мірі залежить від тих почуттів, які той в ньому пробуджує. Це означає, що він або буде прагнути піддати його тим переживанням, яким колись піддавався він сам, або уявить себе ідеальним батьком, якого так гаряче колись бажав собі в дитинстві, і стане дозволяти «бідній дитині» все, чого так хотів він сам».
Сьогодні ми маємо знання про те, що педагог постійно наражається на небезпеку несвідомо опинитися втягнутим у сцени, які жахливо нагадують йому ті душевні травми, які він сам переживав дитиною, і тому знову — невідомо звідки — виникають випробувані колись страх, сором, лють. У цьому випадку найдоступнішим засобом захисту здається порятунок за «надійними» бар'єрами звичних педагогічних методів і поглядів. Вченим стало відомо, що більшість розчарувань і помилок на педагогічному терені тісно пов'язані з несвідомими переживаннями самих педагогів.
Педагог за важливістю його особи для дитини стоїть відразу після батьків і тому постійно — нехай у сильно замаскованій формі — виявляється втягнутим у фантазії та інтеракційні дії дітей. На нього постійно чиниться тиск, в якому відтворюються його власні колишні переживання і оживає його «витіснена дитина». Але якщо він цього не усвідомлює, то, сам того не помічаючи, незабаром виявляється учасником інфантильної, постійно повторюваної гри, часом фатальної і болісної для всіх учасників.
Гельмут Фігдор
ПСИХОАНАЛІТИЧНА ПЕДАГОГІКА
