https://www.facebook.com/582796458792887/

Персональный психолог Калачева-Эндик Жанна, пр. Металлургов, 23, Zaporizhia (2026)

Q: What is the address?

пр. Металлургов, 23

24/10/2025

ПАРТНЕРСЬКІ СТОСУНКИ ТА НЕЗДІЙСНЕННІ НАДІЇ

"Той, хто хоче все і одразу — отримує нічого і поступово." — Михайло Жванецький

Переживання втрати, попри весь його біль, звільняє від неактуальних планів і надій та дозволяє людині обрати для себе таке життя, яке справді може відбутися.

Щодо потреб цей процес може проживатися як смуток за власним дитинством, яке не було нормальним — і вже ніколи не буде. Те, що сталося в дитинстві, — незворотне.

Саме надія на те, що все можна змінити, змушує нас переносити дитячі бажання та претензії в актуальні партнерські стосунки:

Нехай батьки мене не приймали — але ти ж мусиш;

Якщо тато був відсутній — то ти завжди будь поруч;

Якщо про мене ніхто не дбав — то тепер я не повинна сама піклуватися про себе, бо ти маєш можливість зупинити мій біль і взяти на себе завдання опіки над вразливою дитиною всередині мене.

Але інша людина в принципі не може виконати ці вимоги. Навіть якщо дуже намагатиметься, навіть якщо буде готова заради миру та спокою партнера завмерти і стати тим, кого він (вона) хоче бачити — все одно не вийде.

Не лише тому, що це жива людина і такі стосунки між дорослими є неадекватними. А ще й тому, що та частина потреб, яка стосується дитячої травми, сприймається як вічний голод, який неможливо повністю втамувати.

Незадоволеність потреби — це не ознака недостатніх зусиль партнера, а вказівка на її травматичну природу.

З такими потребами треба ближче познайомитися й навчитися жити далі.
Навчитися жити з тим, що:

мама ніколи не буде цікавитися мною як окремою особистістю, а не лише як джерелом ресурсів;

тато ніколи не належатиме тільки нашій родині;

старший улюблений брат усе одно піде, залишивши мене саму розбиратися з батьками, що п’ють;

і що ніхто, ніколи й ніяким чином не зможе дати мені того, чого я не отримала (або не отримав) у дитинстві, бо дитинство давно закінчилося, і все вже сталося.

ТЕПЕР ЛИШЕ САМА (САМ), спираючись на тих, хто поруч.

Технічно процес проживання втрати потребує чутливості та часу.
Щоб увійти в цей стан і «вийти з іншого боку», потрібно його відчути.
Це найважче: час сам по собі не лікує, якщо ми віддаляємося від своїх переживань і просто чекаємо, коли все мине. Почуття треба прожити.
Плакати, якщо сумно. Кричати, якщо приходить гнів.
Віддалятися від людей, якщо не хочеться нікого бачити.
Сидіти в апатії чи депресії, якщо біль настільки сильний, що не залишається сил ні на що інше.
Стогнати від болю. Червоніти від сорому.

ЖИТИ… НЕ ЧЕКАТИ МАННИ НЕБЕСНОЇ, А ЖИТИ З УРАХУВАННЯМ ТОГО, ЩО Є. І БАЖАНО — ЖИТИ ЯКІСНО.
Для цього важливо стати найкращим батьком (матір’ю) для самого (самої) себе.

Такі закони будь-якого переживання: прожите стає досвідом, непрожите — травмою.
Повертаючи собі біль, гнів, страх, не прожиті в дитинстві, можна поступово набути стійкості до того, що для нас уже неможливе, і звернутися до того, що в нашому житті ще може відбутися.

Переживання втрати послаблює залежність.
Партнер із надважливої фігури (проєкції травмуючого батька чи матері) стає реальною людиною, від якої можна отримати не все і не завжди.
Прийняття цих обмежень дарує свободу — тепер можна звертатися по допомогу не до однієї людини, а до цілого світу, у якому хтось обов’язково відгукнеться.

У житті це виглядає так:
Якщо ти зараз не можеш або не хочеш задовольнити мої потреби — я можу попросити когось іншого.
Це здоровий варіант, який передбачає дотримання кордонів, але водночас потреба все ж задовольняється.

Якщо ти не хочеш зараз зі мною розмовляти — я можу поговорити з мамою або подругою.
Якщо не хочеш гуляти — теж не проблема.
Якщо ти не підтримуєш мене у заняттях спортом — я можу знайти цю підтримку у соцмережах, у спортзалі, у дієтолога чи тренера, звільняючи тебе від необхідності підтримувати мене завжди і в усьому.

23/10/2025

Ми живемо в епоху, коли радість стала миттєвою. Кожне коротке відео — це як маленький укол для мозку, сплеск дофаміну, який каже нам: «Це приємно, давай ще». Мозок навчається полювати за цими миттєвими задоволеннями, забуваючи, що справжнє щастя приходить через зусилля, терпіння та увагу до моменту.
Дофамін — це не просто хімія задоволення. Це архітектор нашої мотивації, провідник, який підштовхує нас до дій, важливих для життя. Коли ми творимо, вчимося, спілкуємося або будуємо стосунки, дофамін виділяється поступово, створюючи відчуття сенсу, задоволення та внутрішньої енергії. Він вчить нас радіти ШЛЯХУ, а не лише РЕЗУЛЬТАТУ.
Короткі відео руйнують цей природний ритм. Вони дають миттєвий, майже наркотичний сплеск дофаміну кожні кілька секунд. Мозок звикає до частих, швидких нагород. Справжнє життя, де радість приходить поступово, стає нудним. Робота, навчання, довготривалі проєкти — усе втрачає цінність, бо мозок чекає миттєвого «удоволення» і швидко втрачає інтерес до того, що потребує зусиль.
Але рілзи роблять ще більше. Коли мозок звикає до таких швидких сплесків, він починає шукати їх усюди. Це відкриває шлях до ІНШИХ ЗАЛЕЖНОСТЕЙ. Азартні ігри, шопінг, постійна перевірка повідомлень, переїдання, онлайн-ігри — усе, що дає миттєве відчуття задоволення, стає привабливим.
Короткі відео ніби тренують мозок бути нетерплячим і вимогливим, формуючи залежність від будь-яких «швидких дофамінових нагород». Чим частіше ми отримуємо задоволення таким чином, тим сильніше виникає потреба шукати його знову і знову — не лише у рілзах, а й у будь-яких інших формах миттєвого задоволення.
З часом це проявляється у зниженні концентрації, дратівливості, тривожності, відчутті нудьги. Мозок звикає до постійної стимуляції і втрачає здатність радіти звичайному життю. Ми шукаємо все більш яскраві та часті імпульси, забуваючи про глибоку радість, що приходить поступово, через зусилля, увагу та турботу про себе.
Але мозок має дивовижну здатність до відновлення. Прогулянка, книга, розмова з другом, творчість — усе це повільно підживлює дофамін, повертаючи відчуття сенсу, радості та внутрішньої енергії. Поступово мозок знову вчиться цінувати глибокі і тривалі задоволення, повертаючи нам здатність концентруватися, творити і насолоджуватися життям.
Рілзи самі по собі не ворог. Ворог — це звичка, коли швидкі задоволення стають постійним живленням мозку, замінюючи глибокі радості та відкриваючи шлях до інших залежностей. Мозок стає вразливим до будь-яких форм «швидкої дози», бо він уже звик отримувати задоволення без зусиль.
Наш мозок — як сад. Якщо його щодня поливати лише миттєвими задоволеннями, він звикає до ПУСТОТИ. Якщо ж ми вчимося доглядати за ним поступово, з терпінням та увагою, він розквітає, відкриваючи перед нами справжню глибину життя та радість, яку неможливо «прокрутити» чи «свайпнути».
Контакти для запитів із питань залежності:
Telegram, WhatsApp (+380686542770)

21/10/2025

Усі терапевтичні процеси мають спільну мету: допомогти людині функціонувати у світі більш гармонійно — у світі, який здаватиметься їй менш загадковим і загрозливим, а натомість більш доброзичливим і зрозумілим.
Зазвичай цей шлях починається з усвідомлення того, що звичні моделі поведінки більше не приносять користі. Це — найлегший етап.
Набагато складніше — переосмислити старі реакції та сформувати нові способи долати життєві труднощі.
Найважливішою частиною будь-якої терапії є стосунки між клієнтом і психотерапевтом. Саме їхня взаємодія створює основу для довіри, стабільності та емоційної близькості.
Терапевт має стати довіреною особою — дзеркалом, у якому відображається становлення цілісної ідентичності клієнта. З цього досвіду людина навчається поширювати довіру й відкритість на інших.
Справжня мета терапевта — не зберегти, а відпустити клієнта.
Він не контролює, а лише скеровує увагу на важливі теми. Психотерапевт — це навігатор, який допомагає оминути бурю, але кермо завжди має залишатися у руках клієнта.
Дехто боїться психотерапії, сприймаючи її як «контроль свідомості» або втручання в особистість: нібито беззахисних пацієнтів перетворюють на покірних роботів дивні гіпнотизери з бородами.
Та справжня мета психотерапії — допомогти людині віднайти власну ідентичність, свободу та гідність.
Як і в міфах про «гіпноз проти волі», у суспільстві побутує хибна думка, що можна «піддатися впливу терапії» без бажання.
Поп-культура — особливо кіно — часто зображає «мозгоправа» або як безпорадного дивакуватого персонажа, або як маніпулятора. Через ці страхи багато хто так і не наважується вийти з власної в’язниці й прийняти себе.
Через колишню славу психоаналізу, який зазвичай тривав роками, більшість людей і досі вважають, що будь-яка психотерапія — це довго і дорого.
Однак сучасні методи — поєднання психологічної роботи, медикаментів і цільових технік — дозволяють зробити лікування більш практичним і доступним.
Зламані кістки зростаються, інфекції минають, але втомлена психіка іноді потребує більш тривалого часу для зцілення.
Психотерапевт тримає перед клієнтом дзеркало, але й клієнт віддзеркалює його у відповідь.
Терапія — це не односторонній, а взаємний процес.

19/10/2025

"На физиологическом уровне зависимость - это проблема биохимических процессов головного мозга, работа которых нарушается под воздействием химических веществ, хотя на самом деле они нарушены гораздо раньше, еще до начала употребления объекта зависимости.
Но нельзя сводить всю человеческую сущность к одной лишь нейрохимии; и даже если допустить это, физиология головного мозга не развивается в отрыве от жизненного опыта и эмоций, которые испытывают люди. Зависимые люди понимают это. Как было бы легко возлагать ответственность за свои саморазрушительные пристрастия на химические процессы, происходящие в головном мозге, но так делают лишь некоторые. Немногие согласны с таким узконаправленным медицинским подходом к зависимости как к болезни, несмотря на то что эта концепция действительно имеет ценность.
В моих разговорах с наркозависимыми, словно повторяющиеся узоры на гобелене, всплывают одни и те же темы:
- наркотик как эмоциональный анальгетик;
- как противоядие от ужасающего чувства пустоты;
- как тонизирующее средство от усталости, тоски, чувства отчужденности и ощущения собственной неполноценности;
- как способ снятия стресса и средство, облегчающее социальное общение.
Кроме мгновенного и сиюминутного оргазмического всплеска, наркотики и алкоголь могут сделать боль терпимой, а рутинную обыденность сносной для жизни.
По мнению Винсента Фелитти, доктора медицины, врача-терапевта и исследователя, отношение к зависимости как к «вредной привычке» или «саморазрушительному поведению» удобно скрывает ту роль, которую она играет в жизни зависимого человека.
Невозможно понять, что представляет собой зависимость, не задав себе вопрос о том, какое утешение зависимый человек находит или надеется обрести ‒ в наркотиках или другом аддиктивном поведении.
Томас де Квинси, известный писатель начала девятнадцатого века, употреблял опиум. «Скрытые способности, заключенные в этом сильнодействующем наркотике, ‒ говорил он с восхищением, ‒ успокаивают любое раздражение нервной системы... на следующие двадцать четыре часа придают неослабевающую животную энергию... О, праведный, непостижимый и всепобеждающий опиум... Лишь ты преподносишь сии дары человеку, открывая ключом своим ворота, ведущие в рай».
Слова де Квинси воплощают в себе все то блаженство, которое испытывает наркоман от употребления наркотических веществ и главную притягательность всех аддиктивных пристрастий, наркотических и не только.
Постоянное употребление психоактивных веществ ‒ это нечто большее, чем просто стремление получить удовольствие. С медицинской точки зрения зависимость ‒ это способ самолечения таких состояний, как депрессия, тревожность, посттравматический стресс или даже синдром дефицита внимания и гиперактивности (СДВГ).
Источником зависимости всегда служит боль, явная или скрытая. Наркотики и алкоголь ‒ это эмоциональные анальгетики. Героин и кокаин представляют собой не только мощные обезболивающие при физической боли, но и облегчают психологический дискомфорт. Новорожденных животных, которых разлучили с матерью, можно легко успокоить при помощи небольших доз наркотических средств, как если бы они испытывали настоящую физическую боль".

Gabor Mate, MD
In the Realm of Hungry Ghosts. Close Encounters with Addiction
Контакти для особистих запитів із питань залежності:
Telegram, WhatsApp (068 654 2770)

18/10/2025

Від сьогодні я розпочинаю нову рубрику, у якій ділитимусь з вами найцікавішими та найважливішими моментами з тих книжок, які здаються мені цікавими й значущими. І почати цю рубрику я хочу з книжки Ґабора Матé «У царстві голодних примар».
"Мандала, буддийское колесо жизни, отображает шесть царств. Каждое царство населяют существа, символизирующие определенные сферы бытия, образа жизни, что мы ведем. В царстве животных человеком движет инстинкт самосохранения и такие базовые желания, как голод и половое влечение, — то, что Фрейд назвал «Ид». Обитатели царства ада застряли в состоянии невыносимой ярости и страстей. В царстве богов мы воспаряем над своими проблемами и Эго благодаря приобретенному чувственному, эстетическому или религиозному опыту, но лишь на время, поскольку забываем о духовной истине. Даже столь завидное состояние окрашено утратой и страданием.
Обитатели царства голодных призраков изображаются в виде существ с тонкой шеей, маленьким ртом, истощенными конечностями, а также огромным раздутым и пустым животом. Это сфера пристрастий, где мы постоянно ищем что-то вовне, лишь бы обуздать неутолимую тягу испытать облегчение или чувство удовлетворения. Эта ноющая пустота вечна, поскольку те вещества, объекты и занятия, которые, как мы надеемся, принесут успокоение, отличаются от того, что нам нужно в действительности. Мы не знаем, что нам нужно, и до тех пор, пока мы пребываем в состоянии голодного призрака, нам этого не понять. Мы проживаем свою жизнь, лишь отчасти присутствуя в настоящем моменте.
Некоторые люди проводят большую часть своей жизни в одном из таких царств. А многие из нас перемещаются между разными, если не всеми, царствами даже в пределах одного дня.
Моя работа врача, связанная с оказанием помощи наркозависимым в одном из районов Ванкувера, Даунтаун-Истсайд, предоставила мне уникальную возможность познакомиться с людьми, которые большую часть своего времени живут подобно голодным призракам. Я считаю, что таким образом они пытаются спастись от царства ада — мира всепоглощающего страха, ярости и отчаяния. Мучительная жажда в их сердцах отображает своеобразную пустоту, которую могут испытывать и люди, казалось бы, с более счастливой жизнью. Те, кого мы называем зависимыми, — это не существа из другого мира, а всего лишь мужчины и женщины, погрязшие на противоположном конце континуума, где вполне может оказаться каждый из нас. Я знаю это по собственному опыту.
Ни одно общество не способно понять себя, не увидев свою темную сторону. Я считаю, что существует единый механизм формирования зависимости, неважно, как именно он проявляется:
- в зависимости от употребления смертоносных веществ среди моих пациентов с Даунтаун-Истсайд;
- в отчаянных попытках самоуспокоения людей с перееданием или шопоголиков;
- в одержимости игроманов, сексоголиков и интернет-зависимых или в социально приемлемом поведении трудоголиков, которым даже восхищаются.
Зачастую зависимых игнорируют и считают, будто они не достойны ни сочувствия, ни уважения. Но, даже если кажется, что они выбрали путь в никуда, мы все равно можем многому у них поучиться. В темном зеркале их жизни мы можем увидеть очертания своей собственной.
Для алкоголика и наркомана потребление химического вещества, от которого он зависит, является «солнцем», «счастьем», «жизненным ориентиром» и в конечном итоге целью его жизни. Человек может отказаться от такой формы существования, если у него появится иное целеполагание, но, думаю, для всех очевидно, что нельзя сформировать новую цель в жизни путем демагогических разговоров о вреде наркотиков.
Мы точно знаем, что основное страдание приносит не биологическая боль, которая может возникнуть у зависимых при различных обстоятельствах, а душевная боль, которая связана с историей его жизни, которая полностью заполняет его, когда «наркотик» недоступен. Он начинает испытывать пустоту и бессмысленность своего существования без употребления. Говоря о наркотике, я не имею в виду конкретное химическое вещество, и даже вообще не химическое вещество, а то разрушительное поведение, с помощью которого человек пытается адаптироваться, научиться жить с этой болью.
Алкоголизм и наркомания это био-психо-социо-духовное страдание, и если нам повезло не иметь генетической предрасположенности к этому заболеванию, это абсолютно не значит, что мы сильно отличаемся от людей, у которых есть такая генетическая слабость, что и приводит их к наркологической патологии при определенных обстоятельствах. Более того, именно наркологическое заболевание может оказаться для некоторых из нас подарком судьбы, потому что если человек, имеющий эту патологию, войдет в мир выздоровления, это даст ему возможность начать отвечать на вопрос, который во все времена себе задавало человечество, — о смысле жизни. Очевидно, что не для всех из нас выпадает такой шанс в жизни — понять, зачем ты родился, чаще всего мы вообще не задаемся этим вопросом, и иногда случается, что только на смертном одре человек осознает бессмысленность прожитой им жизни".
Gabor Mate, MD
In the Realm of Hungry Ghosts. Close Encounters with Addiction

18/10/2025

Співзалежність — це стосунки з фіксацією на іншій людині.
Вона виникає тоді, коли двоє психологічно залежних людей створюють зв’язок, у якому кожен прагне отримати від партнера те, чого бракує для відчуття власної цілісності.
Жоден із них не здатен діяти незалежно, тому вони тримаються один за одного, як за рятівне коло. Вся увага зосереджується не на собі, а на партнерові.

У співзалежності є дві головні ролі:

Залежний закоханий.
Він витрачає непропорційно багато часу, думок і енергії на об’єкт своєї прив’язаності. Партнер стає центром життя, а любов — надцінною ідеєю.
Характерні нав’язливість, тривожність, невпевненість, імпульсивність. Така людина часто не розуміє, чого саме прагне, але відчайдушно чекає, що інший зробить її щасливою.

Любов залежного завжди умовна — у ній змішані страх, ревнощі, маніпуляції, контроль, претензії. У таких стосунках немає довіри: один живе в напрузі та підозрах, інший — у почутті задухи.
Причиною стає низька самооцінка, страх самотності, невміння любити себе.

Залежний втрачає контакт із власними потребами, перестає піклуватися про себе. Його поведінкою керує страх бути покинутим, який маскує глибший — страх справжньої близькості.
Через це він підсвідомо обирає партнера, який не здатен на емоційну відкритість. Коріння цієї динаміки — у дитинстві, у болісному досвіді неприйняття чи відкинутості.

Уникаючий залежний.
На свідомому рівні боїться близькості, вважаючи, що вона обмежить його свободу; на несвідомому — боїться бути покинутим.
Тому він намагається зберігати деструктивні стосунки, але тримає дистанцію: більше часу проводить на роботі, серед друзів, у справах. Такі стосунки стають «тліючими» — важливими, але без справжнього тепла.

У цих людей відсутнє здорове розмежування: вони не вміють визнавати право іншого на власне життя, тому справжня близькість стає неможливою.
Попри біль, залежний і уникаючий тягнуться один до одного — бо це знайомий сценарій. Така динаміка відтворює дитячі переживання, а незалежні люди здаються їм «нудними» або незрозумілими.

Ознаки співзалежних стосунків

- Ви знаєте, що стосунки шкодять, але не можете їх розірвати.

- Постійно шукаєте виправдання собі чи партнеру, перекладаєте провину на третіх осіб.

- Думка про розрив викликає паніку, тому ви чіпляєтесь за ці стосунки ще сильніше.

- Будь-які спроби змін супроводжуються тривогою, відчуттям провини чи порожнечі.

- Ви тужите за старими моделями поведінки, навіть якщо вони завдають болю.

Співзалежність виростає з дитячої ілюзії, що хтось — мати, батько чи партнер — повинен дати все: любов, безпеку, турботу. Коли цього не стається, доросла людина шукає «долюблення» в іншому.

Співзалежні люди підсвідомо не хочуть дорослішати. Вони чекають, що хтось подбає про них, замість того щоб узяти відповідальність за власне життя.
Та зрілість починається саме з цього: ніхто більше не зобов’язаний зробити вас щасливим.

Перший крок від співзалежності — незалежність, коли людина відчуває свою цінність і може бути цілісною наодинці.
Але справжня мета — взаємозалежність, коли двоє незалежних людей обирають бути разом не зі страху, а з любові.

«Лише незалежна людина здатна обрати взаємозалежність — союз, де обидва залишаються вільними, але поруч.»

Коли ми зцілюємо співзалежність, любов перестає бути боротьбою за контроль. Вона стає простором довіри, свободи й глибокої присутності.

Контакти для особистих запитів:
Telegram, WhatsApp (068 654 2770)

18/10/2025

Співзалежність: коли любов перетворюється на залежність
Найпоширеніша форма стосунків — співзалежність, коли життя зосереджене навколо партнера. Нас вчили жити для інших, любити іншого, ідеалізувати чи навіть ненавидіти іншого. Але такий фокус назовні завжди приносить біль — адже, занурюючись у стосунки, ми неминуче торкаємось найглибших ран себе та партнера.
Співзалежність підступна — вона часто маскується під «сильне кохання». Людина втрачає зв’язок із собою, визначає себе через партнера, шукає в ньому джерело щастя. Без схвалення іншого — тривога, без його уваги — порожнеча.
Ознаки співзалежності
- Без партнера людина не відчуває себе цілісною.
- Постійна залежність від думки, настрою чи реакції іншого.
- Невміння поважати особисті межі — свої й чужі.
- Страх бути покинутим і водночас страх близькості.
- Ідеалізація партнера, а потім розчарування.
- Нездатність бути наодинці із собою.
- Бажання «рятувати» іншого, навіть ціною власного спокою.
Такі стосунки схожі на танець: один прагне розчинитися в іншому (залежний), а другий — постійно віддаляється (уникаючий). Їх тягне не любов, а знайомий із дитинства біль.
Корені співзалежності
Вона народжується ще в дитинстві — з незадоволеної потреби в любові та безпеці. Подорослішавши, ми несвідомо намагаємося «долюбити» себе через партнера, покладаючи відповідальність за власне щастя на нього. Та справжня зрілість починається там, де ми беремо повну відповідальність за себе і своє життя.
Шлях до свободи
Перший крок — незалежність: уміння бути цілим наодинці, відчувати власну цінність і повноту всередині.
Наступний — взаємозалежність: союз двох самодостатніх людей, які обирають бути разом не зі страху, а з любові.
«Любов — це вільний вибір двох людей жити разом. І кожен із них здатен жити й самостійно.»
Коли ти самодостатній, стосунки перестають бути боротьбою за увагу. Вони стають простором для зростання, поваги та справжньої близькості.
Контакти для особистих запитів:
Telegram, WhatsApp (068 654 2770)

17/10/2025

Партнерські стосунки влаштовані за принципом взаємообміну.
Ми даємо і беремо, і немає нічого природнішого, ніж бажати віддавати і бажати отримувати.
Та дитячо-батьківські й партнерські стосунки влаштовані по-різному:
‒ батько чи мати завжди віддають більше, ніж дитина, адже дитина повністю від них залежить;
‒ батьки беруть на себе відповідальність за стан дитини, за задоволення її потреб і за її життя, усвідомлюючи, що спочатку дитина слабка, безпорадна, потребує турботи…
Партнерські стосунки — це стосунки взаємозалежності, а дитячо-батьківські — це стосунки залежності.
Але якщо батьки з певних причин не змогли забезпечити дитині безпечну залежність, вона залишається залежною на все життя.
Залежною, бо все ще відчуває дитячий дефіцит…
Все ще вірить, що хтось дасть їй те, у чому вона колись так потребувала…
Все ще сподівається на справедливість цього світу…
Такі діти, дорослішаючи, шукають собі не партнерів, а «кращу версію батька чи матері».
Якщо описати логіку недорослого дорослого, її можна передати так:
«Мені потрібен батько (мати), який буде мене годувати й любити; і саме той партнер, якого я обрав(ла), має це зробити; я зроблю все можливе, щоб він (вона) це робив(ла).
Я сподобаюсь, заслужу, змушу, помщуся, зроблю його винним або безпорадним без мене, прив’яжу, налякаю, відвернуся, віддалюся.
Я зроблю все, що завгодно, аби той, кого я вибрав(ла), повернув мені мій дефіцит, мій комфорт, вирвав мене з жаху самотності.
А якщо цей не зможе — знайду іншого (батька/матір), який(а) зможе».
Коли з’ясовується, що партнер не може з об’єктивних причин відповідати образу «ідеального батька» (принаймні тому, що він не є батьком), тоді настають злість і розчарування, відчай.
Розчарування може призвести до розриву стосунків і бажання знову шукати новий ідеал.
Воно також може стати поштовхом до безплідних спроб змінити партнера у «потрібний» бік.
Можна також не визнавати свого розчарування, наполягаючи на ідеалізації партнера й звинувачуючи себе в тому, що не можеш отримати того, у чому так потребуєш:
«Я занадто багато хочу, сама винна», «Так і має бути», «Колись він зрозуміє…».
Переконати себе легко, коли немає сил переживати розчарування.
Цю фазу — фазу зустрічі з реальністю у стосунках — надзвичайно важко пережити,
якщо немає можливості взяти на себе відповідальність за свої очікування, якщо все ще зберігається надія таки здобути ідеального батька.
Я знаю людей, які роками намагаються «переробити» своїх партнерів у шлюбі (безуспішно),
або ж, розчаровуючись, змінюють одного на іншого,
і так само роками чекають — коли ж, нарешті, Інший схаменеться і стане правильним батьком.
Замість того, щоб чесно подивитися у вічі своїй дитячій ілюзії — ілюзії про «безумовну любов».
Тільки розчарування дає можливість визнати, що партнер не може заповнити наші дитячі дефіцити.
У цей момент з’являється шанс зрозуміти себе й побачити партнера — без власних фантазій про нього.
…Чого ж я хотів(ла)?
Чому я хотів(ла), щоб саме він (вона) задовольняв(ла) мою потребу?
Чи можуть мені допомогти в цьому інші люди — і я сам(а)?
І якщо мені здається, що це може зробити лише він — у якій травмі я застряг(ла)?
На що насправді здатен мій партнер?
Які якості, необхідні мені, він має?
Чи вмію я цінувати те, що він мені дає?
Чи можу я висловлювати свою вдячність?
Чи є у мене і в нього ресурс показати свій біль, свою вразливість?
Чи можемо ми обговорювати труднощі у наших стосунках, не з’ясовуючи, хто правий, а хто винен?
Чи можемо ми дозволити собі бути неправими, але при цьому — щасливими?
Розчарування стає критично важливим моментом у стосунках —
саме тоді з’являється шанс зустрітися із собою і з партнером — не вигаданими, а справжніми.
І зробити справжній вибір: не втекти, не змусити, не примусити…
Зробити свій вибір — чи можемо ми бути разом зараз, у цей момент.
І тоді ми вибудовуємо взаємообмін на добровільній основі,
де із задоволенням даємо і беремо стільки, скільки можемо,
а якщо нам цього бракує — до наших послуг увесь світ, де ми можемо отримати відсутнє.
Тоді ми визнаємо обмеження — свої й партнера,
визнаємо наші кордони і відповідальність за те, що відбувається,
за своє життя і своє щастя, яке ніколи не може й не повинно повністю залежати від інших людей,
бо ми — уже дорослі.
Контакти для особистих запитів:
Telegram, WhatsApp (+380686542770)

05/07/2024

Сегодня стартует уже 4 ежегодный проект МИПСК "Психологическая помощь в кризисных ситуациях, 2024". Приветствую всех участников, в добрый нам путь...

Начало нашего путешествия хочу ознаменовать небольшой терапевтической сказкой...
ПЕРВАЯ ВСТРЕЧА
Вот тут-то и появился Лис.
- Здравствуй, ‒ сказал он.
- Здравствуй, ‒ вежливо ответил Маленький принц и оглянулся, но никого не увидел.
- Я здесь, ‒ послышался голос.
- Под яблоней...
ТЕРАПЕВТИЧЕСКИЙ СЕТТИНГ
- Лучше приходи всегда в один и тот же час, ‒ попросил Лис.
- Вот, например, если ты будешь приходить в четыре часа, я уже с трех часов почувствую себя счастливым. И чем ближе к назначенному часу, тем счастливее. А если ты приходишь всякий раз в другое время, я не знаю, к какому часу готовить свое сердце… Нужно соблюдать обряды.
АЛЬЯНС ТЕРАПЕВТИЧЕСКИЙ
А как это - приручить?
- Это давно забытое понятие, ‒ объяснил Лис.
- Оно означает: создать узы.
- Узы?
- Вот именно, ‒ сказал Лис.
- Ты для меня пока всего лишь маленький мальчик, точно такой же, как сто тысяч других мальчиков. И ты мне не нужен. И я тебе тоже не нужен. Я для тебя только лисица, точно такая же, как сто тысяч других лисиц. Но если ты меня приручишь, мы станем нужны друг другу. Ты будешь для меня единственный в целом свете. И я буду для тебя один в целом свете... Узнать можно только те вещи, которые приручишь, ‒ сказал Лис.
- Я начинаю понимать, ‒ сказал Маленький принц. ‒Есть одна роза... Наверно, она меня приручила...
- Очень возможно, ‒ согласился Лис. ‒ На Земле чего только не бывает.
О КОНТРПЕРЕНОСЕ
- Иногда слова только мешают понимать друг друга. Вот мой секрет, он очень прост: зорко одно лишь сердце. Самого главного глазами не увидишь.
- Самого главного глазами не увидишь, ‒ повторил Маленький принц, чтобы лучше запомнить.
О ПЕРЕНОСЕ
Он ничем не отличался от ста тысяч других лисиц. Но я с ним подружился, и теперь он - единственный в целом свете.
О СОПРОТИВЛЕНИИ
Иногда можно стерпеть двух-трёх гусениц, если хочешь познакомиться с бабочками.
О БЕССОЗНАТЕЛЬНОМ
Все взрослые сначала были детьми, только мало кто из них об этом помнит. Право же, взрослые ‒ очень странные люди.
О ТЕРАПЕВТИЧЕСКОЙ ПОЗИЦИИ И ЭТИКЕ
Сочувствовать чужой боли, искренне и деликатно, – трудно. Почти так же, как просить прощения, когда обидел. Все слова кажутся ненужными и неправильными. «Страна слёз» действительно непостижима. Но главное – не разучиться сопереживать, не очерстветь, откручивая очередной неподатливый болт.
АКТИВНОЕ СЛУШАНИЕ
- Однажды я за один день видел заход солнца сорок три раза!
И немного погодя прибавил:
- Знаешь… когда очень грустно, хорошо поглядеть, как заходит солнце…
- Значит, в тот день, когда ты видел сорок три заката, тебе было очень грустно?
ИНТЕРВЕНЦИИ
1.- Это было не на Земле, ‒ сказал Маленький принц.
Лис очень удивился:
- На другой планете?
Да.
- А на той планете есть охотники?
- Нет.
- Как интересно! А куры там есть?
- Нет.
- Нет в мире совершенства! - вздохнул Лис
2.- Твоя роза так дорога тебе потому, что ты отдавал ей все свои дни.
3.- У людей уже не хватает времени что-либо узнавать. Они покупают вещи готовыми в магазинах. Но ведь нет таких магазинов, где торговали бы друзьями, и потому люди больше не имеют друзей. Если хочешь, чтобы у тебя был друг, приручи меня!
4.-Любовь – это когда ничего не стыдно, ничего не страшно. Когда тебя не подведут, не предадут. Когда верят.
ЗАВЕРШЕНИЕ ТЕРАПИИ
Так Маленький принц приручил Лиса. И вот настал час прощанья.
- Я буду плакать о тебе, ‒ вздохнул Лис.
- Ты сам виноват, - сказал Маленький принц. - Я ведь не хотел, чтобы тебе было больно; ты сам пожелал, чтобы я тебя приручил...
- Да, конечно, - сказал Лис.
- Но ты будешь плакать!
- Да, конечно.
- Значит, тебе от этого плохо.
- Нет, - возразил Лис, - мне хорошо. Вспомни, что я говорил про золотые колосья. Он умолк.

Цитаты "Маленький принц" Антуан де Сент-Экзюпери
Автор идеи: Калачева-Эндик Жанна, 2021 год

Персональный психолог Калачева-Эндик Жанна

24/10/2025

23/10/2025

21/10/2025

19/10/2025

18/10/2025

18/10/2025

18/10/2025

17/10/2025

05/07/2024

Address

Telephone

Website

Alerts

Shortcuts

Share

Category